Софія

Я дивлюся на екран ноутбуку ще кілька хвилин , а потім змушую себе почати працювати.Не можна весь ранок сидіти й чекати, поки Віктор покличе мене.У мене є робота....Принаймні поки що...

Я відкриваю пошту,  відповідаю на кілька листів і намагаюся переконати себе, що взагалі цієї  розмови не було.Не виходить...

Ні.

Сьогодні я не дозволю йому керувати моїми думками! 
П’ятнадцять хвилин потому двері його кабінету відчиняються.

— Софіє.

Я підводжу голову,Віктор стоїть у дверях.На ньому темно-синя сорочка, рукави акуратно закочені до передпліч. Виглядає так, ніби сьогоднішній день для нього нічим не відрізняється від будь-якого іншого.

Наче він не пропонував одружитися своїй асистентці.
— Так?
— Заходьте.

Я підводжуся, а серце відразу прискорюється.Я беру блокнот і ручку.

Якщо вже вести переговори, то по-дорослому!

Заходжу до його кабінету й зачиняю за собою двері.

Віктор показує на крісло навпроти.

— Сідайте.

Я сідаю.

Він повертається за свій стіл і відкриває папку.Від одного її вигляду я розумію: він витратив вихідні не гірше за мене.

Мабуть, готував умови.

— Ви думали над моєю пропозицією? — питає він.

— Думала.

— І?

Я кладу долоні на коліна, щоб він не побачив, як тремтять пальці.

— Перш ніж відповісти, я хочу дещо уточнити.

Віктор киває.

— Я вас слухаю.

— Якщо я погоджуюся, це буде справжня юридична угода?

— Саме так.

— І все буде прописано в договорі?

— До останньої деталі.

Це мені подобається.Принаймні він не намагається змусити мене повірити йому на слово.

Кутик його губ смикається.

— Ще учора я був упевнений у вашій відповіді.

— А сьогодні?

Він відкидається на спинку крісла.

— Сьогодні я хочу її почути.

Це дивне відчуття,наче все раптом стало серйознішим.

Я вдихаю.

— Добре.

Пауза.

— У мене є три умови.

Віктор киває.

— Називайте.

Віктор  дивиться на мене так, ніби зараз перед ним не його асистентка, а діловий партнер і це навіть добре.

Я теж буду поводитися відповідно.

— Перша умова — сто тисяч доларів.

Він не змінюється в обличчі.

— За рік?

— За рік.

— Половина авансом?

Я киваю.
Кілька секунд він мовчить.

— Погоджено.

Я моргаю.

Просто... погоджено?

Віктор відкриває папку й щось занотовує і тільки тепер до мене доходить...Я попросила замало.

Я ковтаю роздратування.Нічого.

Першу умову вже прийнято.

— Друга.

Віктор дивиться на мене із неприхованим азартом.

— Є одна галерея, яку я хочу, щоб ви підтримали.

— Яку саме?

— «Арт-Лінія».

Він чекає продовження.

— Моя подруга Надія там виставляється. Я хочу, щоб ви були на відкритті.

— Добре.

— Придбали кілька її робіт.

Він піднімає брову.

— Кілька — це скільки?

Я ледве не всміхаюся.

Він справді торгується навіть за картини.

— Щонайменше дві.

— Я сам оберу.

— Гаразд.

— Щось іще?

— Запросіть кількох своїх ділових партнерів.

Віктор відкидається на спинку крісла.

— Ви хочете, щоб я привів людей.

— Я хочу, щоб про Надію дізналися.

— Розумію.

Він робить коротку паузу.

— Це має бути прописано в договорі?

— Обов’язково.

— Добре.

Він записує ще щось.

— Третя умова.

Я відчуваю, як долоні стають більш  вологими.

Ось вона.

Найважливіша.

— Я хочу, щоб ви стали моїм наставником.

Віктор завмирає.

На кілька секунд у кабінеті стає тихо.

— Поясніть.

— Я хочу відкрити власну компанію.

— Яку?

Я коротко розповідаю про сервіс віртуальних асистентів.Про клієнтів, які зможуть делегувати нам бронювання, пошук інформації, організацію поїздок та інші справи, на які в них не вистачає часу.Він слухає, не перебиваючи.

Потім запитує:

— І ви вважаєте, що готові?

— Так.

— Чому?

— Бо я вже майже рік працюю на вас.

— Це не відповідь.

Я стискаю пальці.

— У мене є диплом. До Exciteur я працювала в інших компаніях. Останній рік бачила, як ви ведете переговори, працюєте з клієнтами, вирішуєте кризи й приймаєте рішення.

— Спостерігати за мною — ще не означає вміти робити те саме.

— Згодна.

Я дивлюся йому прямо в очі.

— Саме тому мені потрібен наставник.

Віктор повільно киває.

— Що конкретно ви хочете?

— Раз на тиждень протягом нашого шлюбу. Я хочу мати можливість показувати вам свої рішення, ставити запитання й отримувати чесну оцінку.

Його погляд стає холоднішим.

— Раз на тиждень?

— Так.

— Ви пам’ятаєте, скільки разів на тиждень казали мені, що хочете бути від мене подалі?

— Пам’ятаю.

— І тепер хочете бачити мене добровільно?

— Для бізнесу.

Він ледь усміхається.

— Звісно.

Я не відступаю.

— Ви хочете мого часу?

— Так.

Віктор кілька секунд мовчить.

Потім бере ручку.

— Ні.

У мене стискається шлунок.

— Ні?

— Раз на тиждень я не погоджуюся.

— Тоді раз на два тижні.

— Ні.

— Раз на місяць?

— Ви дуже швидко здаєте позиції.

Я випрямляюся.

— Я не здаю!

— Тоді чому вже торгуєтеся вниз?

Я відчуваю, як у щоках спалахує жар.

— Бо хочу домовитися.

Віктор дивиться на мене довше, ніж потрібно.

— А я хочу отримати від цієї угоди те, заради чого її укладаю.

— І що саме?

Він не відповідає одразу.

— Спокій.

Я не розумію.

— Поясніть.

— Я не хочу, щоб у моєму житті з’явився ще один проєкт, який потребує постійної уваги.