Софія

— Ви хочете, щоб я вийшла за вас заміж?

Віктор не відводить погляду.Я ще ніколи не дивилася йому в очі так довго і  це лякає.

— Ви хочете нову роботу, — спокійно каже він.

— Але не в ролі вашої дружини.

— Одружившись зі мною, ви зможете звільнитися з цієї роботи.

— Так, але не втечете подалі від вас.

Віктор морга і раптом його звичне похмуре обличчя розслабляється, а губи розтягуються в усмішці,у  його очах спалахує щось дивне і чорт забирай, від цього мені стає ще страшніше.

— Я завжди знав, що ви не протримаєтеся й року.

Мої пальці стискаються в кулаки.

— Ще десять днів, — відповідаю я. — І я пропрацюю у вас цілий рік.

— Отже, вам уже нічого втрачати.-Він говорить абсолютно серйозно.

У голові одразу з’являється добрий десяток причин, чому ця ідея жахлива.

Та вголос я вимовляю першу, що спадає на думку:

— Але ви не з тих чоловіків, які одружуються.

Кутик його губ знову піднімається.

— Це буде шлюб лише на папері, пані Коваль. Ми не станемо справжньою парою.

— Ні. Звісно. Я б ніколи...

Замовкаю.Чудово, Софіє.Дуже переконливо.

— За вашу згоду я щедро заплачу, — продовжує він. — Ви зараз у доволі вигідному становищі, щоб торгуватися. Скільки ви хочете?

Я дивлюся на нього.

— Я не вийду за вас заміж заради грошей.

— Ви працюєте на мене заради грошей.

Його голос стає тихішим.

— Ви й так обмінюєте свій час на гроші. Я прошу небагато. Ваше ім’я, підпис і один рік вашого життя. Протягом цього року ви не зможете вийти заміж за когось іншого. Натомість отримаєте достатньо, щоб більше не від кого  не залежати .

Левицький має репутацію людини, яка не програє переговорів.Я не раз чула його розмови з партнерами.Він тисне, переконує, ставить незручні запитання, змушує людей сумніватися у власних аргументах.....І рано чи пізно вони здаються,а потім Віктор виходить із кабінету із тим самим спокійним виразом обличчя, ніби нічого особливого не сталося.
І я опинилася по інший бік столу, і це зовсім не весело.

— Але... це шлюб, — кажу я.

Геніальний аргумент.

Віктор навіть не всміхається.

— Ми можемо домовитися, що для нас це буде просто угода. Ну ж бо, Софіє. Чого ви хочете?

Він відкидається на спинку крісла й уважно мене розглядає.

— Новий гардероб? Квартира? Рік подорожей? Має бути щось, заради чого ви готові піти з нинішньої роботи.

Я витріщаюся на нього.

— Ви справді це робите.

— Що саме?

— Купуєте собі дружину.

Віктор тихо пирхає.

— Якби я хотів купити дружину, то знайшов би інший спосіб. Мені не потрібна жінка заради грошей.

— А що вам потрібно?

Він трохи нахиляється вперед.

— Контракт.

Його погляд не відривається від мого.

— Мені потрібна людина, яку я знаю. Людина, якій можу довіряти. Організована, надійна і дисциплінована. Та, що розуміє, на що погоджується.

Я піднімаю брову.

— І ви подумали про мене?

— Ви самі подали резюме.

— Не навмисно.

— Це щось змінює?

Віктор говорить так спокійно, ніби обговорює новий робочий проєкт.

— Ви хотіли залишити компанію, щоб бути подалі від мене. Після весілля вам більше не доведеться працювати на мене.

Я дивлюся на нього.

— Зате я буду одружена з вами.

— У вас буде власна спальня, ванна кімната й окремий простір у моїй квартирі.

Я завмираю.

— У вашій квартирі?

— Так.

— Мені доведеться жити разом із вами?

Його щелепа напружується.

— Це одна з умов заповіту мого діда.

Я хитаю головою.

— Хто, в біса, був вашим дідом?

Від шоку кабінет навколо ніби починає плисти.

— Ні, пане Левицький. Я не вийду за вас заміж. Не можу. І не вийду.

— Можете.

Він навіть не моргає.

— І вийдете.

— Це не вам вирішувати.

— Ні. Це вирішувати вам.

Він упирається долонями в стіл і його світло-блакитні очі зустрічаються з моїми.

— Це шанс змінити життя, Софіє.

Я мовчу.

— Звільніться. Отримайте за цей шлюб достатньо грошей, щоб нарешті зробити те, про що мрієте. Якщо ви не хочете бачити мене без потреби, я це забезпечу. Ви будете моєю дружиною рівно рік. Не більше.

Він робить паузу.

— Зрештою, ви вже витримали зі мною майже рік. Що таке ще один?

У мене перехоплює подих.Його слова звучать абсурдно і водночас  небезпечно логічно.

Саме тому я маю просто зараз звідси  піти, бо знаю Віктора.Він завжди домагається свого....

А мене він не отримає.

— Вибачте, пане Левицький. Але мене це не цікавить.

— Даю вам пару днів обміркувати мою пропозицію і  у понеділок ми обговоримо все детальніше.

Я хитаю головою.

— Ні, не обговоримо. Мені це не цікаво.

— Звісно, Софіє.

У його голосі чується спокій. Він аж занадто спокійний.

— Побачимо, що ви скажете в понеділок.

Я хитаю головою більше для себе, ніж для нього, і прямую до дверей.

Похмурий коридор, який ще хвилину тому здавався мені найнеприємнішим місцем у світі, раптом виглядає майже гостинним.

— Ще одне.

Я завмираю, тримаючи руку на дверній ручці.

— Якщо ви хочете, щоб я ще й стала матір’ю ваших дітей, відповідь теж ні.

Між нами западає тиша і я айже одразу шкодую про сказане, але не відступаю.

Віктор дивиться на мене кілька секунд.

— Не зовсім.

— Що?

— О сьомій вечора в мене відеоконференція з Токіо. Ви маєте бути присутні, вести нотатки й підготувати для мене інформацію щодо постачальників.

Я кліпаю.

— О.

Він злегка піднімає брову.

— Це все?

— Так.

Я ніяково киваю.

— Ну... гаразд.

Субота

Наступного ранку я прокидаюся з дивним відчуттям, ніби вчорашня розмова мені наснилася.