Софія

— Як завжди, для твого шефа?

— Ага. Тільки цього разу, будь ласка, не переборщуй із майонезом.

— Минулого разу не сподобалося? — питає Роман.

Я знизую плечима.

— Якщо це має значення, мені здалося, що було дуже смачно.

Роман усміхається й так швидко складає сендвіч, що я ледве встигаю стежити за його руками.Копчений лосось, рукола, каперси, вершковий сир і трохи майонезу ..Саме так, як любить мій бос.

Поки Роман працює, ми говоримо про його нову улюбленицю — мопсиху, яку вони з дружиною нещодавно забрали з притулку.

— Дружина назвала її Люсі, — каже чоловік із гордістю.

— На честь когось?

— Вона обожнює старі британські пісні.

Я сміюся.

— І в Люсі вже є дизайнерський нашийник?

— Як думаєш, я б досі тут працював, якби ми витрачали на собаку такі гроші?

— У тебе талант.

— О, ти мені лестиш.

Він простягає мені готовий сендвіч, загорнутий у папір.

— Тримай. Передаси своєму містеру ворчуну.

— Дякую. Сподіваюся, цього разу  йому сподобаєтсья.

— А кухаря похвалить?

— Не дочекаєшся.

Я махаю Романові й виходжу з кафе ,сусідній кав’ярні беру ще й його каву.Американо. Темне обсмаження. Колумбійська арабіка. Без цукру й молока.

Я могла б написати окрему інструкцію про його сніданки, обіди та кавові звички.За одинадцять місяців я вивчила їх усі.

До офісу повертаюся за кілька хвилин до завершення його зустрічі.

У холі біля турнікетів стоїть нова охоронниця.

— Софіє! — гукає Катерина.

Я махаю їй рукою.

— Привіт!

Вона усміхається й пропускає мене вперед, поки інші працівники терпляче чекають своєї черги.

— Дякую. Ти мене рятуєш.

— Тільки тому, що працюєш на начальство, — підморгує вона.

— Я знала, що не дарма тебе полюбила.

Ми сміємося, і я прямую до ліфта.Кабіна майже порожня. Натискаю кнопку  десятого поверху й видихаю.

Коридор десятого поверху зустрічає мене звичною тишею.

Праворуч — переговорні. Далі — кабінети фінансової та операційної директорок. Ще далі — юридичний відділ.А в кінці коридору — простора зона з панорамними вікнами.

Мій стіл.Мій маленький офіс без дверей.

Максим сидить за сусіднім столом. Щойно бачить мене, відриває пальці від клавіатури.

— Вони ще не повернулися.

— Чудово.

Моя картка відкриває двері з написом «Генеральний директор — Віктор Левицький».

Я ставлю каву праворуч, сендвіч  поруч, а стос документів, які він має переглянути, відсуваю подалі від їжі.Ідеально.

Я знаю, якою має бути його кава, які зустрічі він терпіти не може, скільки часу йому потрібно на документи і що краще не планувати в його календарі без нагальної потреби.Саме це й допомогло мені протриматися так довго.

Я повертаюся до свого столу саме тоді, коли ліфт подає сигнал.

Підводжу очі на Максима.

— Почалося, — беззвучно кажу я.

За кілька секунд з’являються Віктор і операційна директорка Оксана.

Вони крокують поруч із таким виглядом, ніби щойно повернулися з поля бою.Оксана киває Максиму й заходить до себе.Віктор не дивиться в наш бік.Я встигаю помітити лише різку лінію його щелепи, перш ніж він відчиняє двері власного кабінету.

Хлоп.Двері зачиняються.Тиша повертається.

Максим дивиться на мене й удає, ніби витирає піт із чола.

Максим- асистент Оксани.Я- асистентка Віктора .

І жодні гроші не змусили б Максима помінятися зі мною місцями.

Я його і не звинувачую.Майже одинадцять місяців тому попередній генеральний директор, Дмитро Черненко, залишив компанію.,а на його місце прийшов Віктор.

Саме Дмитро порекомендував мене новому керівнику.

Віктор не вірив, що я протримаюся хоча б місяць.

Я залишилася.

І ось тепер до моєї першої річниці роботи лишилося чотирнадцять днів.Два тижні.Саме стільки часу до моєї маленької особистої перемоги.

"Витримати рік із Віктором Левицьким."

Дурна мета?Можливо.Але за цей час вона стала принциповою.

Віктор не підвищує голос, йому це не потрібно.Він просто дивиться.

Його світло-блакитні очі холоднішають — і ти вже знаєш, що зробив щось не так.Я навчилася помічати це раніше за інших.Мабуть, у цьому й полягає секрет того, що я досі тут.

Дмитро був зовсім іншим, він міг пожартувати, запитати, як мої справи, подякувати за зроблене.Працювати з ним було легко.

З Віктором- ні.

Але ця робота дала мені дещо важливе: хорошу зарплату, досвід і можливість нарешті відкласти гроші на власну справу.Саме тому я поки терпіла.

Останні кілька тижнів я допрацьовую резюме. Воно лежить просто тут, на моєму столі.Ще трохи  і  я почну надсилати його в компанії по всьому Києву.

Я не мрію про керівну посаду, не женуся за шаленою зарплатою, я просто хочу нормований робочий день, вільні вечори та вихідні, які справді належать мені....А головне час для власної справи.

Може, настав час перестати відкладати.

— Софіє.

Голос Максима повертає мене до реальності.Він киває на ліфт.

— Їжа.

Я дивлюся на годинник і ледь не підскакую.

— Точно!

Заблокувавши комп’ютер, я прямую до ліфта.

На кухні для персоналу, як завжди, гамірно.

— Софіє! — гукає Богдан. — Ну що, як там у твоєму льодовому палаці?

— Холодно.

Сміх лунає з усіх боків.

Я ставлю свій рол із фалафелем у мікрохвильовку.

— Залишишся? — питає Аліна. — Світлана принесла домашнє печиво.

— Ви найкращі. Але мені треба назад.

— Він хоча б дозволяє тобі поїсти?

— Думаю, він не знає, що я взагалі їм.

— Чому?

— Напевно, вважає, що я живу на каві та його дорученнях.

Знову сміх.Я поглядаю на таймер.

Двадцять секунд.

Дев’ятнадцять.

Вісімнадцять...

Щойно рол готовий, хапаю його й біжу до ліфта.Віктор, напевно, уже їсть свій сендвіч.На обід йому потрібно щонайменше десять хвилин.Рідкісний момент, коли він не вигадує для мене нових завдань.