ПРОЛОГ

Віктор

Кажуть, де є воля — там знайдеться і шлях.У мене волі вистачає.

Тільки зараз моя доля лежить на масивному дубовому столі мого діда — у руках адвоката родини Тараса Гнатюка.

Він сидить у кріслі мого діда й читає заповіт, старанно вдаючи, що не помічає десятка напружених поглядів, спрямованих на нього з усіх боків.

Мої родичі.Зграя стерв’ятників, які зібралися тут, щойно дід перестав дихати....

Я притулився плечем до старої книжкової шафи й вдихнув знайомий запах шкіри, пожовклого паперу та пилу.У цій кімнаті нічого не змінювалося роками.

Навіть тоді, коли хатні працівниці намагалися навести тут порядок, дідусь особисто їх звідси виганяв.Казав, що в його кабінеті нікому нічого чіпати не дозволено.

Моя тітка Наталя нервово поправила край жакета.

— Думаю, усі ми будемо вдячні, якщо це закінчиться якомога швидше, — сухо промовила вона. — Бажано сьогодні.

Тарас Гнатюк прочистив горло.Його погляд ковзнув по аркушах перед ним.Потім — по тітці.По моїх двоюрідних братові та сестрі, які сиділи поруч на старому шкіряному дивані.І зрештою зупинився на мені.Я одразу зрозумів.Навіть смерть не завадила моєму дідові продовжувати керувати родиною.Він і після смерті знайшов спосіб тримати всіх нас у своїх руках.

Тарас дістав білу хустинку й промокнув чоло.

— Отже, почнімо. Дякую всім, що зібралися сьогодні для оголошення останньої волі та заповіту Павла Левицького.

У кімнаті стало ще тихіше.

— За звичайних обставин зміст заповіту оголошується спадкоємцям в іншому порядку. Однак ваш дід залишив окремі письмові вказівки щодо цієї процедури.

Тарас на мить замовк,наче збирався з духом.Я ледь не посміхнувся.Він працював із нашою родиною понад десять років і навіть зараз нервував.

Цікаво, що такого написав у заповіті мій дід?

— Павло Левицький залишає половину своїх фінансових активів — грошові кошти, цінні папери та банківські рахунки — своїй доньці, Наталі Левицькій.

Тітка повільно видихнула і її обличчя одразу розслабилося.

Напевно, вона вже подумки рахувала гроші.

— А будинок? — запитала вона.

Тарас підняв на неї очі.

— Про нерухомість буде сказано далі.

Посмішка з її обличчя зникла.Я мовчав.З самого початку знав, що дід не залишить мені все просто так.У нього ніколи не було слова «просто».

— Інша частина спадщини, включно з нерухомістю, земельною ділянкою та родинним будинком у Брюховичах, переходить до його онука — Віктора Левицького.

Я завмер.От і все.Будинок мій.

Наш старий будинок на околиці Львова, серед високих сосен, із кам’яною огорожею, великою бібліотекою та кабінетом, який дід вважав своїм маленьким королівством.Цей будинок був для мене всім.І водночас — тюрмою.

Саме тут я виріс.Саме звідси пішов після смерті батьків і саме сюди повернувся зараз...Я навіть устиг подумати, що тепер зможу нарешті винести з кабінету весь цей мотлох і найняти нормальну прибиральницю.

Тітка різко підвелася.

— Не може бути...

Тарас жестом попросив її сісти.

— Наталю Павлівно, я ще не закінчив.

Вона повільно опустилася назад.

Адвокат перегорнув сторінку.

— Проте для Віктора є одна умова.

Я схрестив руки на грудях.

— Звичайно.

Тарас подивився на мене.

На його обличчі з’явилася ніяковість.

— Досить незвична умова.

— Я слухаю.

Він вдихнув.

— Родинний будинок у Брюховичах та прилегла земельна ділянка не переходять у повне розпорядження Віктора одразу. До виконання умови спадщиною керуватиме уповноважений банком розпорядник.

Я насупився.

— Якої ще умови?

Тарас зустрівся зі мною поглядом.

— Ви маєте одружитися.

На кілька секунд у кімнаті запала абсолютна тиша.Хтось із родичів тихо видихнув.

Тітка просто втупилася в адвоката.

— Що?

— Саме це й написано в заповіті.

Я мовчав.

— Після офіційної реєстрації шлюбу будинок переходить у повне розпорядження Віктора. Якщо протягом двох років він не одружиться...

Тарас зробив паузу.

— ...право на будинок та земельну ділянку переходить до Наталі Левицької.

Тітка повільно повернула голову до мене.Тепер у її погляді було все.Здивування.Недовіра.І ледь прихована радість.

— Ви серйозно? — запитала вона.

— Так.

— І це все? — Тітка різко підвищила голос. — Дід залишив таку умову й навіть не пояснив навіщо?

Тарас опустив погляд у заповіт.

— У документі є пояснення.

— Читайте.

Він прокашлявся.

— «Я хочу, щоб мій онук Віктор не дозволив нашому роду закінчитися на ньому. Він повинен створити сім’ю та продовжити прізвище Левицьких».

Я прикрив очі на секунду.Ну звичайно.Навіть після смерті дідусь залишив мені свої повчання.Одружитися.Завести сім’ю.Продовжити рід....

Тиша ставала дедалі важчою.

Я дивився на стіл, за яким дід просидів більшу частину свого життя,на його старий годинник,на книжки,на людей яких він усе життя намагався контролювати....А потім я розсміявся....Не стримався.

Тітка дивилася на мене так, ніби я збожеволів.

А мені раптом стало легко,бо  я зрозумів одну річ- мій дід залишив мені не просто будинок.

Він залишив мені останнє випробування.Він знав, наскільки цей дім важливий для мене.Знав, що я не захочу його втрачати.Тому й поставив умову, від якої неможливо просто відмахнутися.

Одружитися — і отримати будинок.Не одружитися — і віддати його тітці.

У мене є два роки.Два роки, щоб знайти дружину.

І, схоже, навіть після смерті мій дід вирішив особисто влаштувати моє особисте життя.