Я дала собі два дні.
Не з боягузтва, хоч боягузтво теж було. Я знала його голос і знала, що він скаже, якщо я спитаю вранці в лоб: «Ти знав мою матір?» Він відповість «не сьогодні», і слово ляже на мене, як камінь на хустку, і я не зможу ні тримати його, ні скинути. Питати треба тоді, коли знаєш досить, щоб він не зміг відповісти нічого, крім правди.
Тому я вирішила спершу прочитати кімнату.
Від ранку до сутінків сиділа в гербарії. Дім приніс на стіл хліб і глек молока й відчинив у стелі кругле вікно, щоб додати світла, хоч я не просила. Я взялась за шафи не з краю, як мала б, а з самого початку, з лівого верхнього кута, де лежали перші весняні картони. Брала по одному, читала напис, класла на стіл. Не квапилась. Мати вчила: хто читає швидко, той не читає.
Дім додав до мого столу ще дві речі без прохання: другий стілець і стару подушку під спину. Я не подякувала вголос. Просто сіла на подушку, і стілець під нею ледь рипнув, ніби хтось притримав його, поки я усядусь.
Рослини розкладались за порами, як і здавалось, але під кожним написом стояв ще дрібний знак: римська цифра й слово. «І. весна». «І. літо». «І. осінь». «І. зима». Далі знову «весна», вже з цифрою II.
Я перерахувала кілька разів, щоб не помилитись. Цифри «І» стояли на тисячах картонів. Цифри «II» тільки на кількох, весняних, і то лише на початку. Далі нічого. Усе, що лежало в цій кімнаті, було зібране за один рік, а потім ще кілька тижнів наступної весни.
Гриць казав: «Вона їздила майже рік».
Вона не просто їздила. Вона збирала тут трави в усі пори року, на цьому острові, в кожній канаві, на кожному горбку. Я знала, де вони ростуть: під бузком, біля колодязя, між колодами гаті, на мокрому березі за огорожею. Це була не робота однієї весни.
Підписи на картонах були різні за довжиною. Одні одним рядком: назва, де росте, від чого. Інші розгорнуті, на півсторінки: пропорції, час настоювання, застереження. А на нижніх полицях, там, де лежали картони з коренями й корою, траплялись записи на полях, дрібні, ніби дописані пізніше, з іншим натиском пера.
Я знайшла перший за півдня.
Картон із корою верби. Нижче напису про кору, на краю, мізерним, поспішним почерком: «Для малого: на ніч, з молоком. Не більше трьох днів».
Я перечитала. «Для малого».
Може, для якогось слуги? Для підпаска? Але я не бачила в цьому домі ні слуг, ні підпасків. Дім стояв сам, мовчазний, сліпий до всього, окрім мене й того, хто жив у ньому. Може, мати казала про когось із села, кого лікувала по дорозі?
Я відклала картон. Взяла наступний.
«Малий не їсть. Дати м'яти й меду, потім хліб».
Наступний.
«Малий зазирає в двері, коли я працюю. Виганяти не треба. Нехай дивиться».
Наступний. Цього разу півсторінки й зовсім не про трави:
«Сьогодні він запитав, чи я теж піду. Я не знала, що відповісти».
Далі різко, ніби перо зламалось:
«Йому не можна знати».
Я сиділа дуже тихо.
Хтось у цьому домі був малим. Хтось, хто зазирав у двері, поки мати працювала. Хтось, кого вона годувала м'ятою з медом і про кого писала так, як пишуть про дитину, що не відпускає тебе зі свого погляду. Хтось, кому не можна було знати.
Чого?
Я вдивлялась у слово «він». «Сьогодні він запитав, чи я теж піду». Теж. Хтось уже пішов. Не мати: інший. Чи всі, хто був до?
Я не знала. Але дві речі я знала твердо. Мати була цим людям не чужою. І вона писала для самої себе те, чого не казала нікому.
Я не стала нічого відкладати. Склала всі картони з приписками окремо, на лівому краю стола. Їх набралось дванадцять. Дванадцять уривків про малого, розкиданих по тисячі трав, як насіння, що довго чекало, поки його знайдуть.
Опівдні, шукаючи в нижній шухляді кору дуба, я намацала щось невелике, твердіше за папір.
Дерев'яний коник. Завдовжки з мою долоню, вирізаний ножем, не дуже вправно, з нерівними ногами й одним вухом, відкушеним так, ніби його гризли зубами. Гладкий від багатьох дотиків, темний від довгого носіння в кишені. Хвіст із двох ниток червоного мотуза.
Я сиділа, тримаючи його, і слухала, як у мене під ребрами глухо б'ється серце.
Хтось клав його сюди, у дальній кут, між корою й корінням, щоб не знайшли. Чи щоб не загубили. Хтось, у кого були маленькі руки, що любили коня до того, що відкусили йому вухо.
Я поклала його назад. Обережно, у ту ж ямку, де лежав. Не рахувала це крадіжкою. Я боялась торкатись цього довше.
Надвечір, коли світло згасло й читати стало неможливо, я вийшла на подвір'я розім'яти спину. Сніг рипів під чобітками. Хотілось подихати не запахом трав, а просто холодом.
Не знаю, як це вийшло. Я нахилилась, узяла жменю, потім другу. Жменя злипалась у кулю, куля в стіну. Я не планувала, але руки вже ліпили: з одного боку башту, з іншого другу, між ними ворота завтовшки з долоню. Усе під його вікном, на ґанку, де не було сліду ні мого, ні чужого.
Вийшла фортеця. Маленька, нерівна, з кривою баштою й шапкою снігу на воротах, схожою на сивий беретик. Я постояла над нею з червоними від холоду руками й сказала сама до себе: «Дитяча робота». І все ж не зруйнувала.
Увечері він прийшов у звичну пору.
— Добрий вечір.
— Добрий.
— Ти сьогодні довго була в гербарії.
— Весь день.
— А потім вийшла на подвір'я.
— Бачив?
— Бачив. Ти ліпила щось зі снігу.
— Не сьогодні, — сказала я.
Він не відповів. Потім я почула дивний звук: короткий, схожий на подих, який зривається на смішок, і на щось інше, що не було сміхом. Він затулив рота долонею, мабуть.
— Це фортеця, — сказав він хрипко. — Я її бачу з вікна. Дві башти й ворота.
— Не питай.
— Не питаю.
— Вона крива.
— Вона прекрасна.
Він сказав це так тихо й так серйозно, що я стиснула в долоні край ковдри й не змогла відповісти.
— Знайшла щось? — спитав він трохи згодом, ніби розумів, що розмову треба повернути на твердий ґрунт.
#1156 в Фентезі
#264 в Міське фентезі
#3555 в Любовні романи
#917 в Любовне фентезі
Відредаговано: 08.11.2026