Шлюб з туманом

Розділ 9. Перший сніг

Сніг упав уночі, і дім перестав скрипіти.

Я прокинулась від тиші. Не від тієї, до якої звикла, з тріщинами льоду, зітханням дерева й далеким шурхотом очерету. Від глухої, м'якої, ніби хтось накрив острів ковдрою. У кімнаті стало світліше, ніж мало бути о цій порі. За вікном, де весь місяць стояла біла стіна, лежало біле поле.

Я підійшла, протерла скло. Ґанок, колодязь, бузок, огорожа, колода з пеньком: усе вкрите рівним шаром снігу, настільки легкого, що він, здавалось, не лежить, а висить у повітрі. Туман піднявся й тримався над дахом, як перевернута миска. Вперше я бачила двір цілим, до воріт і до першого стовпа гаті.

Ні сліду. Жодного.

Я вдягнулась швидко, взула чоботи, схопила кожух і побігла вниз. Дім мовчав, але на кухні вже стояла каша, і біля неї миска з медом. Не поряд, як щоранку, а розмішаний у кашу, так що по краях горщика стікали жовті цівки.

Я зупинилась.

Мати варила таку на перший сніг. Тільки на перший. «Щоб зима була солодка», казала вона й ставила на стіл три миски: мені, Лесі й собі. Ми їли мовчки, дивлячись, як за вікном падає біле, і ніхто не мав права говорити, поки не з'їсть до дна. Такий був закон. Я нікому його не розповідала. Ні в селі, ні в цьому домі.

Я торкнулась горщика. Теплий. Ложка лежала поруч, дерев'яна, з лапою, вирізаною на ручці. Я з'їла все до дна й нічого не сказала: ні дому, ні собі. Просто сиділа, поки не вистигла миска.

Леся завжди ламала цей закон. Їй було років шість, коли вона вперше не витримала й пирснула в ложку, і мати, не повертаючи голови, сказала: «Хто засміявся, той не доїв». Леся доїла. Назавтра знову пирснула. Я під столом штовхала її ногою, мати робила вигляд, що не бачить. На четвертий перший сніг Леся навчилась тримати рот повний каші й дивитись у стелю, і мати нарешті усміхнулась: тихо, в миску, щоб ніхто не бачив.

Я нікому цього не розповідала. Але дім знав і про кашу, і про мед. Дім відчув перший сніг так, як відчуває його людина, що жила з нами за одним столом.

Я не змогла додумати цю думку. Відклала.

Потім вийшла на ґанок.

Холод вдарив у ніс. Сніг скрипнув під ногою. Я ступила раз, другий, і мені стало смішно: у двадцять років, дорослою жінкою, я стояла на подвір'ї чужого дому й пробувала сніг носком чобота, як десятирічна. Нахилилась, взяла жменю. Холодна, пухка, вона розсипалась між пальцями й лягла на рукавиці білим пилом.

Відбитки я помітила не одразу. Вони йшли від колоди до дверей кухні: широкі, глибокі, чоловічі, припорошені свіжим снігом так, що краї вже розмились. Хтось виходив уночі, постояв біля дров і повернувся. Може, перед самим світанком.

Я стала в один із відбитків. Мій чобіт вмістився в нього, як ложка в миску. Я пройшла вздовж ланцюжка до колоди, ставлячи ногу в кожен слід, і дивувалась, що мушу розтягувати крок. Він ходить широко, як ходить людина, що звикла поспішати й розучилась.

Біля колоди сліди розходились: одні йшли до дверей, інші до воріт і зникали за ними. Я не пішла за ними. Дійшла до клямки сама, як щоранку, поклала рукавицю на залізо, дочекалась, поки спалахне шрам.

На клямці висіла червона нитка.

Другий лист.

Я розгорнула його, не відходячи, тут же, на морозі, і перша ж літера, нерівна, вугільна, з кривим хвостиком, змусила мене усміхнутись.

Яринко!

Отримала твоє! Тричі прочитала, а потім до мене зайшов Мирон і я сховала під фартух. Три рядки! Ти їси хліб і мед, ти здорова, він не б'є. Це чудово, і це нічого не каже, і я дуже на тебе сердита. Але я зрозуміла. Ти боїшся писати. Нічого. Я теж боялась би.

Тепер новини. Учора надвечір випав сніг, перший. Діти висипали на вулицю, і Параска, уявляєш, кричала на них із ґанку, а потім сама вийшла й кинула в Мирона снігову кулю. Влучила. Мирон так здивувався, що сів у замет. Усі сміялись. Я теж. Вперше за місяць.

Корова оговталась. Я її назвала Зіркою, як Грицеву кобилу, на знак подяки, що вона мене пожаліла. Вона не пожаліла. Але ім'я їй пасує.

Оксана питала, чи ти писала. Я сказала, що так і що ти їси хліб. Вона заплакала й пішла. Я не знаю, чи добре зробила.

Корнія кілька днів не було. Поїхав у район, сказали. Мені від цього і легше, і страшніше.

Гриць приходив, приніс дрова. Сказав: «Леся, не питай мене ні про що». Я й не питала. Він сів на лаву й сидів годину, і я думала, що він хоче щось сказати, але він просто сидів. Потім пішов.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше