Розділ 7. Без відповіді

Я почала рахувати.

Не вголос і не на пальцях, а в голові, де вже рахувала подихи на майдані й стовпи на гаті. Три «не сьогодні» за вечір, коли я питала про дім. Одне, коли про кашель. Два на питання, чи він виходить на світанку з сокирою. Він відповідав м'яко, з усмішкою в голосі, іноді з гіркотою, і кожне «не сьогодні» лягало в мою пам'ять поруч із Килининим, на тій самій полиці, де лежать речі, які не хочеш перебирати.

Рахунок нічого мені не давав. Тільки тримав руки зайнятими.

Дивина зробила своє. Я зварила з її листя відвар з медом і чебрецем, настояла до вечора в запареному горщику, і коли вперше поставила глечик під двері, відчула себе так, ніби віддаю дитину в чужі руки. Він випив. Пив три вечори поспіль. На четвертий кашель змінився: з важкого, глибокого, що сидів у грудях, перейшов у сухий, короткий, як у людини, яка просто застудила горло. Я чула різницю й нічого не сказала. Він теж не сказав. Тільки одного вечора, поставивши порожній глечик на місце, шепнув:

— Дякую. Дуже.

Двох слів вистачило, щоб мені захотілось забрати листок з-під подушки й порвати. Я не забрала. Я лягала, дивилась на смужку світла й тримала їх обидва: його подяку й Килинин аркуш. Одне не скасовувало другого. Це, мабуть, було найважче.

Рукавиці я не знімала. Ходила в них по двору, носила дрова з-під стіни, розколювала на дрібне поліно, яке потім горіло швидше. Він іноді вночі питав: «Як руки?», і я відповідала: «Тепло». Він не питав, чиї це рукавиці. Я не казала, що знаю.

Щоранку я підходила до воріт.

Це стало звичаєм, як гаряча вода й каша. Вставала раніше за світанок, накидала хустку, виходила на подвір'я, яке вночі припорошував тонкий білий шар, і йшла до клямки. Клала долоню в рукавиці на залізо. Шрам спалахував. Туман розсувався на довжину руки. Я стояла в маленькому колі чистого повітря й дивилась уздовж гаті, шукаючи постать у плащі.

Його не було. Ні того ранку, ні наступного. Тільки стрічки, дев'ять білих на чорних стовпцях, і десята, моя, найкоротша, яку вже трохи розкуйовдив вітер.

А на четвертий день я побачила нитку.

Спершу подумала, що це кінчик стрічки зачепився за клямку. Червоне, тонке, як волосина. Потім доторкнулась пальцем у рукавиці, нахилилась і впізнала.

Червона нитка. Така, якою мати перев'язувала мій кошик.

Вона була обмотана навколо клямки двічі й зав'язана вузлом. Вузлом, якого я не мала права не знати: тугим, у три перекрути, тим, що не розв'язується, поки його не розріжеш. Для трав, які їдуть далеко. Для дорогих покупок на ярмарку. Для листів, які не можна втрачати. Я сама зав'язала такий на десятому стовпці, коли віз Гриця зник у білому.

Другий кінець нитки тягнувся вздовж воріт до землі, де лежав згорток, складений учетверо й заклеєний воском.

Я озирнулась. Дім стояв за спиною темний, мовчазний, з одним вікном, у якому горіла свічка. У дворі нікого. Туман тримав своє коло. Гать пустувала.

Я присіла, підняла згорток обома руками, ніби він міг розсипатись, і побачила своє ім'я. Написане не чорнилом, а вугіллям, нерівними великими літерами, з тією кривизною, яку Леся ніяк не могла перемогти, скільки мати не била її по руках.

Ярині.

Я заховала згорток у рукав. Нитку не розв'язувала: перегризла зубами й намотала на палець. Сховала в кишеню разом із двома листками дивини, які забула викинути.

Читати вирішила в коморі. Там не було вікон, а двері зачинялись щільно. Я сіла на край кам'яного стола, торкнулась воску, і печатка розійшлась під пальцем, як хліб.

Леся писала на аркуші, вирваному із зошита для рахунків. У кутку лишилась мамина цифра: «34». Мати рахувала, скільки трав віддала за рік. Тепер на звороті цього листка моя сестра писала мені.

Яринко!

Я не вмію писати гарно, ти знаєш. Пишу вугіллям, бо чорнило скінчилось, а мама казала, що вугіллям теж можна, якщо сильно натискати. Не сердься на літери.

Жива я й здорова. Кури несуться гірше, мама казала, що вони чують, коли хазяйка в печалі, а я не печалюсь, просто мовчу. Вони мені не вірять. Корову я двічі доїла сама. Пролила й корову, й відро, й себе. Не смійся.

Мирон приніс мені підкову. Сказав: на щастя. Поклав на поріг і пішов, не дивлячись. Параска зі мною не говорить, я їй вранці сказала «добридень», а вона відвернулась і пішла в хату. Оксана принесла хліб і не сказала нічого. Лише поставила й пішла. Я не знаю, чи вони мене жаліють, чи бояться. Мабуть, і те, й те.

Корній приходить щодня. Заходить у двір без стуку й ходить по хаті. Обмацує стіни, дивиться за піччю, лізе в комору. Мене питає, чи ти писала, чи залишила що, чи нічого не передавала. Питає про якийсь зошит. Мама мала якийсь зошит? Я сказала, що не знаю. Це правда, я не знаю. Але він дивиться на мене так, ніби знає більше за мене. Мені не подобається.

Каже, що якщо ти порушиш угоду, на село впаде плата. Не знаю, яку. Я не питала.

Яринко, я зробила, як мама казала. Вона колись показала мені, коли думала, що ти спиш. Сказала: «Якщо колись розійдетесь, зав'яжи на першому стовпці червону нитку, і воно дійде». Я не вірила. Але нитка не порвалась, я бачила, як туман її взяв. Тому пишу. Якщо дійде, ти це читаєш. Якщо ні, я дурна, і мама теж.

Напиши, що ти їси. Напиши, що він не б'є тебе. Напиши, що ти не одна. Я знаю, що ти не напишеш, що боїшся. Тому прошу: напиши, чого ти не боїшся.

Цілую. Леся.

P.S. Корова вилізла мені на ногу. Досі синя.

Я дочитала й довго сиділа, дивлячись на останній рядок. На «синю» ногу. Поки сміх або плач піднімався в горлі, я зрозуміла, що не знаю, який із двох виграє.

Виграв сміх. Короткий, мокрий, сердитий. Я затулила рота долонею й засміялась тихо, щоб не почув дім.