Розділ 6. Лист

Листопад прийшов на острів уночі, без попередження.

Я прокинулась від тріску. Не гучного, а сухого, як ламається гілка в лісі під ногою. Підійшла до вікна. Туман стояв на місці, але під ним, на краю острова, де закінчувався камінь і починалась вода, блищала тонка біла смуга. Лід. Болото замерзало від берега до середини, тонкою шкірою, і кожна тріщина віддавалась у склі.

Вранці бузок покрився памороззю. Кожна гілка, кожен голий вузлик бруньки стали білими й колючими. Я стояла на ґанку, у хустці й накинутій кофті, і видихала пару. Три тижні минуло відтоді, як віз Гриця зник у білому. Три тижні, а я вже знала, де в домі скрипить дошка, яка з печей тягне, а яка димить, і з якого боку вікна в кімнаті сідає ранковий холод.

День мав тепер форму. Вранці гаряча вода в тазу, потім каша на краю печі, потім комора. Я варила, настоювала, сушила. З кошика мати лишила мені чебрець, звіробій, деревій, м'яту, материнку, і кожен пучок, який я розкладала на полицях, ставав моїм. Опівдні дім відчиняв двері на кухню, і там уже стояв обід. Увечері я пекла хліб, бо хліб сам не спечеться. Потім свічка, ліжко, жовта смужка під дверима і голос.

Іноді я ловила себе на тому, що не згадую село цілий день. Тоді мені ставало соромно, і я згадувала: Лесю, її тонкі пальці, цукор у кишені фартуха. Листів не було. Я не знала, чи вони взагалі можуть бути.

Того ранку я вперше прокинулась раніше за гарячу воду.

Було ще темно. Свічка вигоріла до калюжки воску. Мені наснилось, що Леся стукає у двері, але стукіт виявився справжнім: глухий, розмірений, раз за разом. Я підійшла до вікна й протерла запітніле скло.

Унизу, на подвір'ї, стояла постать.

Висока, у довгому плащі чи кожусі. Вона стояла біля колоди з сокирою, і крізь туман видно було тільки обриси: плечі, руку, що піднімається, лезо, що падає. Тріск. Полінце розколювалось надвоє й падало на камінь. Знову. Знову. Рівно, без поспіху. Так рубають дрова, коли думають про інше.

Я не дихала. Скло холодило лоб.

Туман довкола нього був не такий, як у решті двору. Він ворушився. Тягнувся за ним шлейфом, огортав плечі, ластився до рук, як собака до господаря. Там, де мав бути лікоть, повітря густішало й мерехтіло. Там, де мало бути плече, воно розтікалось і лише потім поверталось у форму.

Він зупинився. Спер сокиру на колоду. Підвів голову: не до мене, до неба, перевірити, чи світає. Я побачила шию, підборіддя, лінію щелепи, темну від щетини. Більше нічого. Туман ліг на обличчя, як долоня.

Я відступила від вікна так різко, що вдарилась литкою об ліжко.

Коли наважилась виглянути вдруге, двір стояв порожній. Тільки одне поліно лишилось на колоді, не розколоте, ніби той, хто його ставив, відійшов посеред руху.

Я не розповіла йому про це. Не знала, як сказати. «Я бачила тебе» звучало б як звинувачення. А я не хотіла звинувачувати. Я хотіла ще раз подивитись.

Кашель став гіршим.

Кашляв він щоночі, відколи я приїхала. Не сильно: коротко, затискаючи в кулак, ніби соромився. Але в листопаді, коли лід узявся за болото й вогкість осіла в стінах, кашель змінився. Став глибшим, вологим. Він тягнувся з грудей, не з горла, і після нього довго стояла тиша.

Я заварила все, що мала. Чебрець із м'ятою. Деревій. Шипшину з ожиною. Ставила глечик під двері, а вранці знаходила порожній, вимитий, поставлений на те саме місце. Він пив. Кашлю це не знімало.

— Дякую, — казав він кожного вечора. — Не треба більше.

— Треба, — відповідала я.

Він не сперечався.

Мені бракувало підбілу й оману. Дві трави, на які мати поклалась би перше: підбіл, щоб розм'якшити, оман, щоб вигнати. У кошику їх не було, в коморі теж. Влітку я нарвала б їх біля струмка за пів години, але літо лишилось по той бік туману, а за ним дім, який нічого не віддавав задарма.

Я зробила те, чого мати вчила мене в таких випадках. Спитала.

Не людину. Книгу.

— Мені потрібен травник, — сказала я вголос, стоячи посеред кухні й дивлячись у стелю. — Старий. З малюнками. Якщо в цьому домі є такий, я прошу показати де.

Дім мовчав так довго, що я вже стиснула губи й почала думати, що ображаю його. Потім у печі різко клацнув жар. І в передпокої, десь за вішаком, відчинились двері.

Їх там не було. Ні вчора, ні позавчора. Я ходила повз цю стіну двадцять разів на день: сіра панель, вішак, дзеркало під тканиною. Тепер у панелі зяяв вузький прохід, і з нього тягнуло шкірою, пилом і чимось солодким, як сушені яблука.

Я стояла на порозі, і в мене тремтіли руки.

Бібліотека займала всю західну частину дому. Два яруси полиць, від підлоги до стелі, з вузькою галереєю на залізних кронштейнах і гвинтовими сходами в кутку. Драбина на рейках котилась уздовж стіни, як у крамниці. Під стелею висіло кругле вікно, засклене мутним склом, і крізь нього падало слабке коло світла, лягало на підлогу, як тарілка.

Книжок було більше, ніж я бачила за все життя. Корінці, потерті до шкіри, до тканини, до голого картону. Темно-червоні, зелені, чорні. Тисячі. Я ступила крок. Підлога під моїми ногами стогнала тихіше, ніж у решті дому, наче перепрошувала.

Біля вікна стояв стіл, обтягнутий порепаним сукном. На столі чорнильниця, в якій чорнило давно висохло до чорної скоринки. Поруч глибоке крісло, накрите картатим пледом, і біля нього, на підлозі, стос книжок, один на одному, як східці. Зверху лежала розгорнута сторінками вниз. Збоку стояв кухоль із висохлим темним колом на дні.

Він читав тут. Не дім. Він.

Я торкнулась пледа. Той був теплий. Не гарячий, а ледь, як подушка, з якої щойно підвелась людина. Я відсмикнула руку.

Верхні полиці вкривав пил: сірий, оксамитовий, пухкий. Нижні були чисті. Я дивилась на них і розуміла: ось що значить «все, що лишилось у бібліотеці». Хтось рік за роком брав книжку за книжкою, звільняв місце, ставив назад. Рік за роком, в тиші, один.

Я пішла вздовж полиць, торкаючись корінців пальцями, не читаючи. Потім почала читати. «Про вітри й хмари». «Історія одного роду». «Земля й її господарі». Багато старих, незнайомою мовою. Потім шкіряні, з тисненням і золотою облямівкою. Потім звичайні, домашні, зшиті шнурком: рахунки, календарі.