Розділ 5. Питання

Двері відчинились на третій день.

Я вийшла вранці в коридор по воду. Руки вже знали порядок: таз, мило, рушник, ряд зачинених дверей по обидва боки. Усі стояли німі, як і вчора, як і позавчора. Але біля сходів, де стіна робила вигин, одна стояла відхилена на палець. Тонка щілина, з якої тягнуло сухим повітрям і запахом, який я впізнала раніше за слово.

М'ята. Звіробій. Пил. Старе дерево, натерте травами.

Я штовхнула двері.

Комора була вузька, без вікна, тільки під стелею цідилось сіре світло з вентиляційної щілини. Полиці по трьох стінах, від підлоги до стелі. Ряди слоїків: скляних, глиняних, один дерев'яний з кришкою на ремінці. Усі порожні. Посеред кімнати стіл із каменю, вирізаний у суцільній плиті, гладкий від довгого користування. На столі ступка з товкачем, мідні ваги з двома чашками, сито, ножик із дерев'яною ручкою.

Я стояла на порозі й не рухалась.

Дім довго бачив мої руки. Що вони роблять у кошику, коли я відчиняю його. Як торкаються пучків. Як розкладають. Він не питав, чи я травниця. Він просто лишив двері там, де вони мали бути.

— Дякую, — сказала я.

Над головою сухо скрипнула балка. Один раз.

Я пробула там увесь день.

Вимила кожен слоїк у гарячій воді з попелом, висушила на сонці, якого не було, біля печі на кухні. Протерла полиці. Витерла камінь. Ступку чистила піском, поки не засяяла мідь на бортах. Це була проста робота, така, за яку мати казала: «Руки думають, поки ти мовчиш». Я мовчала. Руки думали.

Згорток із подвійним вузлом я поклала на найвищу полицю, в дальній куток, туди, де його не зачепити. Не розв'язала. Не знаю чому. Решту розклала за звичкою: полин до полину, м'ята до м'яти, звіробій до звіробою. Підписала крейдою на склі. Не мамин почерк, мій. Стояла, оглядала полиці й відчувала, як щось повільно, обережно повертається на місце.

Увечері я заварила собі м'яти з материнкою й п'ятнадцять хвилин сиділа на кухні, обіймаючи теплий горнятко. Дім пахнув дровами й тістом. Я не просила тіста. Але на краю печі стояла миска з опарою, накрита рушником, ніби хтось нагадував: хліб сам не спечеться.

Я спекла хліб.

Нічні розмови склались не одразу.

Перша ніч була ніч знайомства: я чула голос і боялась. Друга ніч розмова про Мар'яну й гребінь. А на третій, коли я знову сіла на ліжко біля дверей і слухала, як по той бік шарудить одяг, я запитала про все одразу.

— Ти завжди тут жив?

— Так.

— Сам?

— Тепер так.

— Чому ти не виходиш?

— Не сьогодні.

— Хто посіяв полин під бузком?

— Не сьогодні.

— Ти хворий?

— Не…

— Не сьогодні, — закінчила я за нього. — Ти кажеш це на кожне друге питання.

За дверима щось тихо засміялось: сухо, коротко, ніби на дні скриньки розсипалась дрібна монета.

— Тоді давай домовимось, — сказав голос. — По одному питанню на ніч. У кожного. І право сказати «не сьогодні», коли відповідати не хочеш. Так ніхто не втомиться.

— А якщо ти використаєш це право щоразу?

— Тоді я не заслужу наступного питання.

— Це не відповідь.

— Це гарантія. — Він помовчав. — Я не збрешу тобі, Ярино. Можу промовчати. Брехати не буду.

Я обдумала. Пальці стискали край ковдри.

— Добре. Але я питаю перша.

— Питай.

Я дивилась на жовту смужку під дверима й вибирала. Хотілось спитати про все: про дім, про болото, про його обличчя, про Мар'яну. Я вибрала найменше.

— Що ти робиш цілими днями?

Він не відповів одразу.

— Читаю, — сказав потім. — Топлю піч. Слухаю дім. Іноді виходжу в туман і стою.

— Стоїш?

— Це вже друге питання.

— Це уточнення.

— Це друге питання, — сказав він, і я почула в голосі щось схоже на усмішку. — Тепер моє.

— Слухаю.

— Що ти їла сьогодні на сніданок?

Я захихотіла. Не змогла втриматись.

— Кашу. З вашої печі. Ти ж її сам не топив: це дім.

— Я кидаю дрова. Дім мене не питає.

— Ти питав мене, що я їла!

— Я хочу знати, як ти живеш. — Голос став уважним. — Нічого більше.

З того дня ми говорили так щоночі.

Він питав про дрібне, як питають про дорогу: що я люблю, чого не люблю. Я розповідала, а він слухав так, що я чула, як він нахиляється ближче до дверей. Запитання його були прості й дивні одночасно. Не «яка ти», а «що ти помічаєш, коли заходиш у кімнату». Не «чого ти хочеш», а «що ти робиш, коли тобі сумно».

Чого я не люблю? Коли шепочуть, думаючи, що я не чую.

Що я роблю, коли мені сумно? Мию посуд. Роблю щось із водою.

Яке моє улюблене місце в селі? Цямрина біля криниці ранком, коли ще ніхто не прийшов, і вода пахне залізом.

Чого я боялась у дитинстві? Що мати вийде в ліс по трави й не повернеться.

— І повернулась?

— Завжди.

— Це добре, — сказав він, і я не зрозуміла, чому голос його ковзнув у кінці слова.

Я питала його про малі речі так само. Яку воду він п'є: колодязну чи дощову? Колодязну. Чи ходить він босий по підлозі? Улітку. Чи є в нього кіт? Не було ніколи, але дім не любить кішок. Що він читає? «Все, що лишилось у бібліотеці». Яка книжка найкраща? Він замислився, довго. «Та, де в кінці не вмирає ніхто».

Я сказала, що така книжка не може бути правдивою. Він відповів, що тому й найкраща.

Я не питала про його ім'я. Він не просив: хоч я бачила, що кожного разу, коли я називаю себе, він вимовляв моє, ніби пробував на смак, і не відповідав тим самим. Я чекала. Дім навчив мене чекати.

Вдень я працювала в коморі. Вранці дім залишав на кухні сніданок, потім воду в тазу, а на третій день з'явилась ще одна дрібниця: біля дверей комори стояв вузький кошик, який хтось, не питаючи, наповнив торішніми гілочками шипшини й листям ожини. Я зрозуміла. Дім лишив мені сировину.

Я заварила настій, перший за цей тиждень. Заварку з ожини й шипшини вилила в глечик і поставила ввечері під двері своєї кімнати, на підлогу.