Прокинулась від запаху гарячої води.
Світало, але не сонцем: за вікном висів туман, мокрий і білий, як простирадло на мотузці. У грубі тихо потріскував жар. На табуреті біля ліжка стояв таз, повний води з парою, поруч шматок мила й рушник, складений удвічі. Я не просила. Учора я не просила нічого, окрім сну.
Я торкнулась води. Гаряча, майже окріп.
— Дякую, — сказала я стелі.
Балка ледь рипнула, ніби хтось кивнув.
Вмивалась довго, до рожевого на щоках. Скинула білу сорочку, в якій мене везли, і одягла свою: спідницю, лляну кофту, хустку на шию. Заплела косу туго, як для роботи. Дзеркала в кімнаті не було. Я звикла вгадувати себе пальцями.
Двері між мною й ним стояли зачинені. Під ними не світилось. Я прислухалась. Тиша, така, що чути, як тече вода в стіні.
Я вийшла в коридор.
Свічок не було. Світло падало з вікна в кінці, білувате, неживе. По обидва боки тяглись двері. Я взялась за ручку першої. Ручка повернулась, але двері не подалися, ніби за ними не кімната, а суцільна стіна. Те саме з другою. З третьою. Дім не замкнув їх на ключ, він просто не пускав.
— Прошу, — сказала я, не дуже вголос.
Нічого.
— Я не шукаю нічого поганого. Я хочу знати, де я.
Балка над головою повільно потяглась, нижче, ніж вчора, і скрип затих коло сходів. Я зрозуміла: дім показував, куди можна.
Униз я йшла по ступенях, які виблискували, ніби їх щойно натерли воском. У передпокої пахло так само: воском, деревом, сушеною м'ятою. Дзеркало над вішаком висіло під сірою тканиною. Я зупинилась біля нього. Не знаю чому. Може, бо мати завішувала дзеркала лише в день, коли когось ховали.
Я підняла кут.
Скло було біле. Не запотіле, не мутне: всередині стояв туман, і він ворушився. Повільно, густо, як молоко, коли в нього вмішують мед. Моє обличчя не відбилось. Відбилась лише стіна за моєю спиною, розмита, ніби її бачили крізь воду.
Я опустила тканину. Пальці мої тремтіли, і я стиснула їх у кулак.
На кухні чекала каша. Горщик стояв на краю печі, обмотаний рушником, щоб не вихолов. Поруч миска, ложка, глек з молоком. Я поїла стоячи, дивлячись у вікно, в якому не було нічого, окрім білого.
Потім вийшла на двір.
Острів був менший, ніж видавався з воза. Я обійшла його за сотню кроків: ґанок, колодязь, бузок, лава, огорожа з трьох боків. З четвертого боку гать, що вела до воріт, і далі стіна туману. Біла, рівна, ніби її зрізали ножем. Я підійшла до воріт, поклала долоню на клямку.
Шрам спалахнув.
Туман відступив. Не на крок, не на два: рівно на довжину витягнутої руки, ніби хтось відсунув його кінчиками пальців. Я стояла в чистому колі повітря, бачила колоди гаті, мокру жовту осоку, стрічку на воротях. Дев'ять стрічок на стовпцях ховались далі, але я знала, що вони там.
Я прибрала руку. Туман зімкнувся. Поруч з'явилась порожнеча, трохи тепліша за решту. Я постояла, здивована, і відійшла.
Дрова біля стіни лежали складені в рівні штабелі. Криниця була чиста. А в куті подвір'я, під бузком, на клаптику землі росло щось низьке й сіре. Я присіла й торкнулась листка. Полин.
Не дикий. Ряди: три борозни, на відстані долоні одна від одної. Хтось сіяв двома пальцями, не горстю, і тримав рівно. Так сіяла моя мати. Так вона вчила мене: «Не кидай, Ярино, клади. Рослина відчуває, коли її кидають».
Стебла були сухі, торішні, ломкі. Нові пагінці вже пробивались знизу. Полин, який посіяли давно, і який виріс сам, пам'ятаючи, як його садили.
Я піднялась. Дивилась на ряди довго. Потім вирішила, що мати просто навчила цьому не тільки мене, що так сіють усі травниці, і пішла в дім.
Вдень я взяла віник.
У чужому домі, де нічого не просять, найкраще зробити те, що вмієш. Я змела пил з підлоги в кімнаті, витрусила килимок, перетерла підвіконня, вимила глек. Дім мовчав, але мовчав приязно, як мовчить кіт, коли ви нарешті сіли. Я дісталась кута біля ліжка, де дошка підлоги чомусь стояла вище за сусідні. Підштовхнула віник під ліжко. Щось зачепило.
Я присіла, зазирнула в щілину між стіною й дошкою. Рука не пролазила. Двома пальцями дотяглась і витягла.
Гребінь.
Дерев'яний, темний від довгого користування, з довгою ручкою, на якій різьбяр вирізав колосок. Один зубець зламаний біля кореня. Між зубцями застрягли волосини: чорні, довгі, і сухі, як нитки.
Я не дихала.
Мар'яна була старша за мене на чотири роки. Коли мені виповнилось тринадцять, їй стало сімнадцять, і вона була найкраща в селі: висока, чорнява, з косою до пояса, яку розплітала щоранку біля криниці. Дітвора збиралась дивитись. Вона розчісувалась і співала. Не гучно, для себе. Про сірого котика, що пішов на гору по сон. Я сідала на цямрину й слухала, і мені здавалось, що я ловлю вухом світанок.
Одного ранку Мар'яна помітила мене й посміхнулась.
— Хочеш? — Вона простягла мені гребінь.
Я взяла. Він був тепер у моїй долоні, легкий, тепло від її руки ще лишалось у дереві. Я розчесала одне пасмо, потім другий раз, і віддало назад.
— Не зламай, — сказала Мар'яна. — Мені його тато вирізав. Перед смертю.
Її батько, Оксанин чоловік, різьбив по дереву: лиштви на вікна для півсела, ложки для всього села. Це було єдине, що залишилось від його рук. Вона носила гребінь у кишені фартуха, завжди, навіть у тіні, навіть коли їла.
Через рік вона зникла на гаті в білій сорочці. Гребеня при ній, мабуть, не було, бо Оксана на обряді стояла з порожніми руками.
Я стиснула його в пальцях. У ту ж мить дім застогнав.
Не скрипнув, не зітхнув. Застогнав: довго, низько, всім тілом. Балки над головою напружились, дошки під ногами пішли хвилею, вікно в рамі задзвеніло. У груді мені стало холодно і тісно.
— Пробач, — прошепотіла я. — Пробач, я…
Звук тривав ще мить і став тихішим. Ніби дім не гнівався, а скаржився.
Я сиділа на підлозі зі склянистим гребенем у долоні. Перед очима стояла Оксана на порозі нашої хати, з теплим хлібом у рушнику. Скажи їй, що я не злюсь.
#1140 в Фентезі
#261 в Міське фентезі
#3508 в Любовні романи
#912 в Любовне фентезі
Відредаговано: 08.11.2026