Шлюб з туманом

Розділ 3. Поріг

Хвіртка зачинилась за мною без звуку. Я відчула це спиною: змінився тиск повітря, як у коморі, коли зачиняють двері.

Двір на острові був малий, вимощений каменем, із мохом у швах. Вздовж огорожі скривився бузок. Біля стіни стояла лава, в кутку криниця під дерев'яною кришкою. Навколо лежало болото, мокре й смердюче, а тут камінь був сухий. Жаби мовчали. Туман стояв за огорожею, як вода за склом.

Я піднялась на ґанок. Східці не скрипіли. Двері, чорні, оббиті залізом, стояли відчинені на долоню. Так лишають двері для того, кого чекають і не хочуть зустрічати.

Я штовхнула їх плечем.

У передпокої пахло воском, мокрим деревом і сушеною м'ятою. Підлога з широких дощок, кожна відполірована ногами до теплого блиску. Праворуч сходи з темною балюстрадою. Ліворуч вішак із порожніми гачками. Над гачками на стіні висіло дзеркало, завішене сірою тканиною, як у хаті, де хтось помер.

Я поставила кошик на підлогу.

— Добридень, — сказала я. — Я Ярина. Мене прислали.

Ніхто не відповів. Угорі повільно, довго потягнулась балка, ніби дім розправив спину. Я чекала, що хтось вийде. Ніхто не вийшов.

Праворуч, під сходами, світилась щілина. Я пішла на світло.

Кухня була велика й тепла. Піч у кутку топилась, і жар у ній ходив рівно, наче хтось дивився за ним хвилину тому. На столі, застеленому полотном, стояли глек молока, хліб, сир, пучок сушених яблук, миска меду. Одна тарілка. Один стілець, відсунутий від столу рівно настільки, щоб сісти.

Я не їла з вчорашнього вечора. Шлунок стиснувся й заболів. Але мати вчила: у чужому домі не пригощайся першою, поки не подякуєш. Дім не любить, коли його їжею гребують, і не любить, коли її беруть мовчки.

Я розв'язала торбу. Оксанин хліб лежав у рушнику, ще м'який усередині. Я розломила його навпіл. Одну половину поклала на стіл, поруч із тарілкою, на чисте полотно.

— Дякую за хліб і за тепло, — сказала я. — Це від Оксани Кравчихи. Вона пекла для своєї доньки.

Дім мовчав довго. Потім у печі клацнув жар, і кухнею пройшло те, що я можу назвати лише подихом: тепле повітря ворухнуло кінчики мого волосся.

Я сіла й поїла. Хліб Оксани. Сир, що пахнув вівцями й димом. Мед, густий, як смола. Я їла, поки не стало соромно за власну жадібність, потім помила тарілку в діжці з водою біля печі й поставила на місце.

Кошик і торбу я понесла нагору.

Сходи вели в довгий коридор з дверима по обидва боки. Усі зачинені. Тільки в кінці, ліворуч, світилась щілина. Свічка горіла на комоді біля поручня, хоч я не бачила, хто її запалив. Я пішла на світло, як на кухню. Свічки спалахували переді мною, одна за одною, і гасли за спиною. Я не озиралась.

Кімната була проста. Вузьке ліжко під вікном, перина, ковдра, вишита лататтям по краях. Стіл із глечиком води й мискою. Шафа. Груба в кутку, натоплена. У вікні стояв туман, як на малюнку.

І двері.

Другі. Не ті, якими я зайшла. Вони стояли в бічній стіні, між шафою й грубою: вузькі, темного дерева, без ручки з мого боку. Тільки залізна накладка, замкова щілина й латунна рамка навколо неї, потерта, ніби до неї довго торкались.

Я підійшла, присіла, заглянула в щілину. Темрява, густа, без жодного проблиску.

— Хто там? — тихо спитала я.

Тиша.

Я приклала до дверей долоню. Дерево було холодне, як камінь у льоху. Шрам не гарячий і не теплий. Мовчав.

Я стояла хвилину й почувалася дурепою.

Потім розібрала торбу. Розвісила сорочку на спинці стільця, поклала гребінь на стіл, поставила кошик у кут біля шафи. Вмилась. Заплела косу. День за вікном посірів, потім посинів, потім зник, і свічка стала єдиною плямою світла в кімнаті.

Я лягла в сорочці. Свічку не гасила. Дивилась на двері.

Спала чи ні, не знаю. Довго стояла тиша, така, в якій чуєш власну кров. А потім із-під дверей потекло біле.

Тонка смужка, як нитка молока. Вона вилилась на підлогу, розтеклась півколом, поповзла до ліжка. Туман. Я підтягнула коліна й дивилась, як він наближається. Він зупинився за крок від моїх ніг, постояв, ніби роздумуючи, і відступив.

За дверима скреготнуло. Хтось сів. Дерево злегка вигнулось, прийняло вагу чужої спини.

— Ти не спиш.

Не питання. Я сіла так різко, що пружини ліжка скрипнули.

— Ні.

— Добре. Я теж.

Голос був низький і трохи хрипкий. Так говорить людина, яка давно ні з ким не розмовляла й береже слова, як свічки. Він не звучав ні злим, ні страшним. Він звучав утомленим.

— Ти господар цього дому? — спитала я.

— Мене так називають.

— Хто?

— Ті, хто не хоче вимовляти ім'я.

— А яке в тебе ім'я?

— Не сьогодні.

Я думала, що він скаже ще щось. Він не сказав. У тиші я чула, як у грубі осідає жар.

— Я скажу тобі три речі, — заговорив він. — Двері між нами не відчиняй. Ні сьогодні, ні завтра, доки я сам не попрошу. Дім тебе не скривдить: що тобі потрібно, скажи в голос, він почує. І ти не мусиш відповідати мені, якщо не хочеш. Це все.

— Чому не відчиняти?

— Бо ти не готова.

— Я не знаю, до чого.

— Саме тому.

Туман лежав на підлозі між мною й дверима, нерухомий, як молоко в мисці.

— Ти потворний? — спитала я.

Він помовчав.

— Було б простіше.

Я не знала, що з цим робити, і не робила нічого.

— Тепер моє питання, — сказав він. — Можеш не відповідати. Що ти чула дорогою?

— Чула?

— Не бачила. Чула.

Дивне питання. Я заплющила очі й повернулась на віз: колеса, копита, Грицеве дихання.

— Колеса по піску. Потім по дошках. Гриць хрестився, я чула, як шелестить рукав. Жаби. Кобила хропла біля шостого стовпця. І туман…

— Що туман?

— Мовчав. Туман ніколи не мовчить, а тут мовчав.

— Далі.

— Гриць розповів, що Мар'яна співала. Оксанина донька, з нашого села. Співала колискову про сірого котика, усю дорогу. А Оксана просила передати, що пече хліб щоранку й ставить на стіл зайву паляницю. І що не злиться.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше