Розділ 2. Дорога

Вулицею ми їхали повільно, як возять не людей, а скло.

Гриць не поганяв. Кобила Зірка йшла сама, ставила копита обережно, ніби відчула під ними лід. Хати стояли по обидва боки, зачинені, з опущеними віконницями. У двох вікнах ворухнулась фіранка. У третьому хтось тримав свічку, і вона дивилась на мене рівним жовтим оком крізь туман. Я не махала. Я нікого не просила не дивитись.

Біля Оксаниної хати на тин сіла ворона. Сіла й стала дивитись на віз, нахиливши голову. Потім раптово зірвалась і зникла.

— Погана прикмета, — сказав Гриць.

— Ворона прикмета на що завгодно.

— Це правда.

Ми проїхали останній двір. Далі вулиця переходила в стежку, а стежка в піщану смугу між верболозом. Туман тут сидів густіше й пахнув інакше: ні димом, ні хлібом, а торфом і холодною водою. Я вдихнула глибоко й закашлялась.

— Звикнеш, — сказав Гриць.

Це були перші його слова за пів години. Він сидів ссутулившись, у кожусі до п'ят, в шапці, насунутій на брови. Бороду мав білу й коротку, наче її щодня підрізали ножицями. Руки великі, із потрісканою шкірою. Шістдесят років, можливо, більше. Він возив воду, дрова, мерців і дев'ять дівчат у білому.

— Дядьку Грицю, — сказала я.

— Га?

— Ви їх усіх возили?

— Усіх.

— Вони розмовляли з вами?

Гриць довго мовчав. Колесо переїхало корінь, віз гойднувся.

— Мар'яна співала, — сказав він. — Оксанина. Усю дорогу. Колискову, ту, що про сірого котика. Я думав: дурна. Куди їде, а співає. А вона співала, щоб не кричати.

Я стиснула пальцями ремінь торби.

— Друга молилась. Не словами, вона рухала губами. Третя лаялась. Таким лайком, що я не чув і від бурлаків. Четверта спала. Спала, голову на плече мені поклала, я її так і довіз, не став будити. П'ята…

— Хто була п'ята?

— Не пам'ятаю. — Він зняв шапку, потер лоба, одягнув знову. — Брешу. Пам'ятаю. Не хочу.

Я не спитала більше.

— Шоста плакала. Сьома просила повернути. Вісьма сиділа рівно, як свічка. Дев'ята…

— Варвара.

— Варвара. — Гриць зітхнув. — Мовчала й дивилась уперед. Не злякана. Мені здавалось, вона їхала не від села, а до чогось. Я спитав: тобі не страшно? Вона відповіла: страшно, дядьку, але цікаво.

— Цікаво?

— Так і сказала.

Віз скотився в верболіз, і гілки ковзнули по бортах, лишаючи на дошках мокрі сліди. Туман став таким, що я бачила лише крупа кобили й кінець дишла. Усе інше було біле, мовчазне й вологе.

Потім колеса вдарились об дерево, і звук змінився. Не гуркіт, а глухий, порожній стукіт. Гать.

Я бачила її тільки двічі, здалеку: довга смуга з колод і дощок, що вела від берега в болото тай зникала. Старі люди казали, що її збудували давно, коли Осока лише ставала селом. Хтось казав, що ще раніше. Дерево давно почорніло від води. Колоди лежали упритул, дошки між ними вкладені поперек. По обидва боки стояли стовпці, такі самі чорні, на відстані кроків двадцяти один від одного.

Я рахувала їх, не помічаючи, що рахую.

На першому стовпці висіла стрічка. Біла, ледь сіра від вогкості. На другому теж. На третьому стрічка була тонша, з бахромою, наче обірвана з рукава. Четверта вигоріла майже до жовтого. П'ята. Шоста. Сьома була нова й довга, і її кінець тремтів без вітру.

Вісім. Дев'ять.

— Вони самі зав'язують, — сказав Гриць, не обертаючись. — Кожна. Я не просив, воно само склалось. Перша зав'язала, а решта побачили.

— Навіщо?

— Щоб було видно, що йшла.

Я дивилась на дев'ять стрічок і думала про те, що Оксана десять років дивилась у бік гаті. Хоч би раз ступила на неї, хоч би раз провела пальцем по тканині, яку Мар'яна зав'язала власними руками.

Десятий стовпець стояв голий.

Кобила раптово захрипла й заступила навскіс. Віз здригнувся. Гриць схопив віжки обома руками.

— Тпру, Зірко, тпру, ти що…

Я стиснула борт. Долоня пекла вже не просто, а так, що пальці самі розкрились, а шрам світився крізь туман, ніби за ним горіла лампа.

— Ти чого? — сказав Гриць кобилі, а потім мені, швидко: — Вона щоразу тут упирається. У кожній, у кожній. Біля шостого вона ставала дибки, я мусив злазити й вести за уздечку. А сьогодні тільки… — Він замовк.

Кобила видихнула. Постояла. І рушила вперед, спокійно, наче поверталась додому.

Туман розсунувся.

Я не знаю, як ще це сказати. Він не розвіявся й не підняв голову. Він розступився. Так відводить завісу рука: широко, плавно, нікуди не поспішаючи. Перед возом лягла смуга чистого повітря, а в ній гать, колоди, сталева вода по обидва боки, мертвий очерет і мокра жовтизна осоки. Позаду туман зімкнувся так само рівно, як і розійшовся.

Гриць хрестився. Неквапливо: одним рухом, великим, з плеча на плече. Потім ще раз.

— Дядьку Грицю.

— Мовчи, — сказав він. — Дай подумати.

Ми проїхали п'ять стовпців. Десять. Він мовчав. Потім сказав тихим голосом, у якому не лишилось ні грубості, ні втоми:

— Твою матір я теж возив.

Я не одразу зрозуміла слова.

— Що?

— Давно. Я ще парубком був, а вона дівчиною, молодшою за тебе. Приїхала в Осоку з-за гір, до тітки. Тоді вже казали про неї: знахарка. Їздила щодень. — Він кивнув уперед. — Туди. Лікувати.

— Кого лікувати?

— Не казали. Хазяїна з дому. Хворів. — Гриць різко замовк, ніби промовив зайве. — Вона їздила майже рік. Їй платили. Я возив, і вона вертала. Єдина.

Мати ніколи не казала про гать. Вона жила в Осоці стільки, скільки я пам'ятала, але приїхала з-за гір, до тітки, і жодного слова про дім на болоті. Вона лікувала сусідів, вчила мене трав, пекла хліб. Я ніколи не питала, звідки вона. Діти не питають.

— Вона розповідала вам, що там було?

— Ні. Не розповідала нічого, ні мені, ні Корнієві, хоч він усе випитував. Не питай мене більше, дівчино.

— Це вже друга людина, яка мені так каже.

— То слухай, — сказав Гриць.