Глава 8. Мілана

Щойно двері моєї кімнати зачиняються, я сповзаю по них на підлогу, не зважаючи на те, що дорога тканина сукні безжально мнеться. Серце калатає десь у горлі, заважаючи дихати, а в вухах усе ще стоїть низький, вібруючий голос Крістіана. Крістіан Валевський. Той самий чоловік, чиї руки я все ще відчуваю на своїй шкірі як опіки, і чиє ім’я віднині є синонімом мого довічного рабства. Кімната навколо здається занадто великою і водночас занадто тісною, наче стіни готелю починають повільно зсуватися.

Тремтячими руками я витягаю з клатча телефон і знову набираю Яну. Мені потрібно почути хоч чийсь голос із того «минулого» життя, де все було зрозуміло.

— Він — це він! — вигукую я, щойно вона відповідає, задихаючись від кожної висловленої букви. — Той незнайомець... це Крістіан! Крістіан Валевський, Яно!

— Що?! — слухавка ледь не вибухає від її крику, змушуючи мене відсторонити апарат від вуха. — Ти жартуєш? Це ж... це ж сюжет для якогось хворого трилера, Міло! Ти переспала зі своїм нареченим-ворогом, думаючи, що мстишся йому? Це ж абсурд!

— Так! — я закриваю обличчя вільною рукою, відчуваючи, як палають щоки від сорому й люті водночас. — Але почекай... він же теж мені зрадив! Він знає, що сьогодні заручини, знає, що на нього чекає наречена, і все одно лягає в ліжко з дівчиною з лісу! Він такий самий брудний, як і я! Ми обидва порушуємо правила цієї клятої угоди!

— Міло, прийди до тями, — голос Яни стає тверезим, холодним і вбивчо логічним, що лише погіршує мій стан. — Він чоловік. У нашому світі їм прощають усе, навіть заохочують таку «сміливість» перед весіллям. І головне — він знав, хто ти, в ту мить?

— Так, бо я ж сама зізналася йому, що виходжу за Крістіана Валевського, якого ненавиджу!

— Ось саме! — відрізає подруга, і я чую, як вона зітхає. — То про яку зраду йде мова? Для нього це «приємний бонус», підтвердження його альфа-статусу. А для тебе — капкан, який ти сама на собі заклацнула. Ти сама зізналася йому в будиночку, що хочеш зрадити Валевському. Ти дала йому докази своєї нелояльності, своєї слабкості. Міло, будь обережна... він не з тих, хто відпускає здобич. За таку «швидкоплинну радість» він змусить тебе платити все життя, і ти знаєш, який курс у цих розрахунків.

— Мілано! Вечеря! Поквапся, гості вже за столом! — голос батька за дверима лунає як вирок суду, що не підлягає оскарженню.

Я кидаю слухавку, не прощаючись, вдихаю розпечене повітря кімнати й підходжу до дзеркала. Я починаю наносити черговий, занадто яскравий шар помади — мій бойовий розкрас, моя єдина броня. Я не дам йому задоволення бачити мій страх чи покаяння.

За столом, накритим накрохмаленою білою скатертиною, панує атмосфера фальшивої, майже нудотної ідилії. Кришталь виблискує під світлом канделябрів, срібло тихо дзвонить об порцеляну. Батьки захоплено обговорюють відсотки, акції та нові логістичні вузли, а я сиджу прямо навпроти Крістіана, відчуваючи на собі його важкий, насмішкуватий погляд, який, здається, здирає з мене одяг шар за шаром.

— Мілано, дорога, ти майже нічого не їси. Ці перепели чудові, — солодко промовляє мати Крістіана, кидаючи на мене оцінюючий погляд майбутньої свекрухи. — Хвилюєшся перед офіційним оголошенням? Це так мило, така дівоча скромність.

Я піднімаю погляд і зустрічаюся з очима Крістіана. Він повільно, з неприхованою насолодою проводить вказівним пальцем по тонкому краю свого келиха з насиченим червоним вином, і цей жест настільки інтимний, настільки наповнений спогадами про ніч, що мені хочеться схопити ніж для м'яса й жбурнути в нього.

— Вона просто перевтомилася в горах, — Крістіан робить повільний ковток, не зводячи з мене темних очей, у яких танцюють іскри каміна. — Моя наречена — велика любителька... дикої природи. Правда, люба? Ти так відчайдушно шукала порятунку від заметілі, що зайшла занадто далеко в ліс.

— Іноді в горах зустрічаєш хижаків, від яких неможливо втекти, як би ти не намагалася, — відказую я, міцно стискаючи виделку до білих кісточок на пальцях. — Але навіть найвпевненіші хижаки іноді переоцінюють свою владу над лісом. Вони думають, що вони господарі, а насправді — просто частина декорації.

Крістіан ледь помітно всміхається кутиками губ, нахиляючись вперед через стіл, ніби запрошуючи мене до небезпечного танцю.

— Влада — це не те, що отримуєш силою чи за контрактом, — тихо промовляє він, так низько, щоб його слова потонули в гуркоті сміху батьків, що обговорюють нову яхту. — Це те, що людина віддає сама, добровільно. Особливо, коли вона так щиро просить «зігріти» її в мисливському будиночку.

— Тобі варто бути обережним з вином, Крістіане, — я отруйно посміхаюся, відчуваючи, як адреналін витісняє страх. — Кажуть, воно розв’язує язики, але іноді воно затуманює зір. Ти можеш подумати, що переміг і отримав головний приз, але насправді ти просто купив вживаний товар. Тобі ж не звикати до бізнес-угод з прихованими дефектами?

Очі Крістіана миттєво спалахують темним, майже чорним вогнем. Він ставить келих на стіл занадто різко, так що вино ледь не хлюпає на скатертину. Його обличчя стає непроникною маскою.

— Дефект, кажеш? — його голос стає низьким, як гуркіт далекої лавини, що от-от накриє долину. — Я називаю це «індивідуальними особливостями експлуатації». І повір, я дуже терплячий і прискіпливий власник. Мені подобається вивчати кожну тріщину на порцеляні, кожну слабину. Особливо ту, яку я сам допоміг створити минулої ночі.

— Олександре! — раптом втручається батько Крістіана, піднімаючи свій келих і перериваючи наш смертельний шепіт. — Поглянь на них! Вже не можуть відірвати очей одне від одного, іскри так і летять. Я ж казав — це буде ідеальний, пристрасний союз!

Я змушую себе розтягнути губи в посмішці, відчуваючи, як під важкою скатертиною велика рука Крістіана нахабно й владно лягає на моє коліно, нещадно оголене розрізом на сукні. Його пальці стискають мою шкіру з силою, що не залишає жодних сумнівів: цей чоловік не відпустить те, що вважає своїм.