Глава 35. Дамір

– Ти знайшов її? – гаркаю в трубку. Я вже на півдорозі до аеропорту. Але чортові затори в годину пік змушують ненавидіти кожного водія чортового автомобіля, через якого з кожною хвилиною шансів зловити дружину-втікачку все менше.

Все ще не можу повірити, що Еліна втекла. Я собі місця знайти не міг, думав викрали, людей усіх своїх підняв, а вона квиток на літак купила і вирішила піти не попрощавшись. Я їй таку прочуханку влаштую, що мало не здасться.

Не можу зрозуміти, невже грала весь цей час? Симпатію зображала, аби пильність мою приспати. А за першої можливості – пішла. Зі мною так погано їй було? Та кожна жінка про такого чоловіка, як я мріє. Усміхаюся сам собі, думки дурні у голову лізуть.

– Даміре, я не встиг, - голос друга звучить винувато, я різко на узбіччя з'їжджаю, гальмуючи.

– Що означає не встиг? – кричу, посилаючи до біса водіїв, що сигналять мені через мій раптовий маневр. Не до них зараз. – Ти ж майже до аеропорту дістався, коли я тобі востаннє дзвонив.

– В аварію потрапив. Винен. Її літак вже в небі.

– Ти знущаєшся з мене? За що я тобі гроші плачу? Ти начальник безпеки чи двірник з вулиці? Як ти, чорт тебе дери, міг упустити її?

– Охолонь, брате. Адже ми знаємо де вона, нічого не станеться.

– Бери квиток на найближчий рейс і лети за нею. Щоб без неї не повертався. День тобі даю.

– Тобі не здається, що дружину свою повертати маєш ти, а не я?

– А тобі не здається, що ти переходиш усі межі? Ми з тобою, звичайно, друзі, Марате, але зараз ти в першу чергу мій підлеглий. Тому, зроби ласку, лети за нею, - наказую йому.

– Ні.

Поведінка Марата мене дратує. Якого біса він робить?

Невже дійсно в нього до моєї дружини є якісь почуття?

Моєї!

– Це ти маєш повернути свою дружину, Даміре. Поговорити з нею. Тобі не цікаво, чому вона втекла так раптово? Що у вас взагалі за стосунки? Ти її взагалі ні в що не ставиш.

Я сміюся. Зло. Якого біса Марат вказуватиме мені що робити?

– Це я її ні в що не ставлю? Та я останнім часом немов ідіот довкола неї танцював, подарунками обдаровував.

– Даміре, ти знаєш, що я тебе поважаю і ціную як друга, але подарунки – це не те, що показує ставлення чоловіка до жінки. Моя тобі порада: не хочеш її втратити – сідай у літак і лети за нею.

– Я нікуди не полечу! Якщо так хоче, нехай котиться до біса. Зрештою, я ж одружився на ній, щоб землю від Акімова отримати. Справа зроблена, Еліна мені тепер не потрібна. Тільки поряд плутається і дратує, - вимовляю зло, сам із силою пальцями в кермо впиваюся. Себе переконати в цьому хочу чи Марата? Адже від думки, що вона за сотні миль від мене, що посмішку її не побачу, сміх не почую – всередині розриває все.

– Дивись як би не пошкодував, Даміре, - Марат намагається волати до моєї совісті, але це марно.

– Хлопців перевірених відбери й за нею відправ. Нехай на відстані приглядають за нею і щотижня звіти надсилають. Якщо їй так хочеться волі – нехай їде. Я втомився, Марате. 

Відключаюся і кілька разів щосили по керму вдаряю. Чорт би її забрав! Мені не повинно бути так фігово зараз через втечу дівчини, але чомусь почуваюся паршиво.

Їду прямо додому. У венах кров вирує, усередині все гуде від гніву. У голові думки різні крутяться. Невже так погано було зі мною? Настільки немилий їй? Цікаво, вона прикидалася в ліжку? Закривала очі тому що добре, чи тому, що обличчя моє понівечене бачити не хотіла?

Кидаю машину на подвір'ї, грюкаю дверцятами й підіймаюся сходами на ґанок. Заходжу в будинок і застигаю. Спиною до мене сидить дівчина. Волосся довге, розпущене.

– Еліно? – у грудях тісно стає, давить, стискає. Невже не сіла в літак? Невже повернулась?

Але дівчина обертається і на мене дивляться чужі очі.

– Ми настільки схожі з сестрою? – грайливо вимовляє Евеліна, і гнів з новою силою підіймається. Зі спини справді схожі. А насправді – зовсім різні. Зараз, як ніколи, це усвідомлюю.

– Що ти тут робиш? Я, здається, тобі вже все сказав ще вдень, - не церемонюсь із дівчиськом.

Вона підводиться з дивана, йде до мене, обличчя сумне, в очах провина.

– Ну, пробач мені, такого більше не повториться, клянуся.

– Тебе звільнено, Евеліно. Я ясно дав тобі це зрозуміти. Брати тебе на роботу було помилкою. А тепер йди геть.

Вона невдоволено стискає губи, такого явно не чекала. А в мене немає сил з нею розбиратися.

– Геть! – кричу так, що вона підстрибує на місці від страху, потім хапає з дивана сумочку і мчить до виходу. Мене раптово осяює думкою. – Стій!

Евеліна завмирає. Повертається до мене.

– Це ти сестрі щось наговорила? – примружуюсь, скануючи її поглядом. Ця хитра лисиця могла будь-що витворити. Напевно, навіть на краще, що не з нею одружився. Вона завжди в моїх очах була доброю, ніжною, невинною дівчиною, а виявилася змією, яка не гидує до чоловіка рідної сестри прямо в кабінеті чіплятися.