Глава 34. Еліна

Я нервово поглядаю на табло, чекаючи на початок реєстрації на рейс. Я майже досягла  мети. Ще трохи і в мене все вийде. В очах усе ще сльози. Не можу повірити, що це відбувається насправді. Мене душать ридання, я привертаю надто багато уваги. Так боляче від того, що всі мої плани та надії зруйновані.

Озираюся на всі боки, боюсь побачити погоню і прямую до вбиральні, щоб привести себе в порядок. Дістаю вологі серветки, проводжу навколо очей. Вмиваю обличчя холодною водою, але цього мало. Очі почервонілі, губи опухлі через те, що через нерви кусала їх. Перевіряю час, реєстрація має вже розпочатися.

Несуся коридором до зали, не помічаю нікого навколо. Стаю в чергу, переді мною всього троє людей. Мене всю трясе від напруги. Я майже задихаюся, боляче.

Хотілося б мені ненавидіти Даміра, але не можу. Відчуваю страшенну образу та розчарування. Навіщо це все було? Навіщо стільки слів, дій, якщо все ще мою сестру хотів?

Нарешті настає моя черга, я дістаю закордонний паспорт, простягаю дівчині, але вона не встигає навіть доторкнутися до нього. Чоловіча рука висмикує його з її рук.

- Вибачте, але дівчина передумала кудись летіти, - чую знайомий голос і ціпенію, боячись навіть повернути голову до чоловіка.

Як вони мене так швидко знайшли? Невже я приречена?

Марат хапає мене за руку, тягне мене за собою, а я від шоку навіть чинити опір не здатна. Проходить кілька хвилин, перш ніж я приходжу до тями і можу дати йому відсіч.

- Відпусти, - вимагаю, намагаючись вирвати руку.

- У мене наказ, Еліно, і я не можу не виконати його, - Марат дивиться на мене з жалем. Він єдина людина, яка, здається, все розуміє. Але він працює на мого чоловіка, а не мене.

- Прошу тебе, Марате, - відчуваю як по щоках стікають сльози. - Ти ж бачиш, що він робить зі мною? Він меніе вбиває, розумієш? Душить. Я не можу так жити. Не можу. Дозволь мені піти, прошу тебе. Збреши що не встиг. Придумай щось. Я просто не можу ... - Заходжуся в істериці, дивлюся на нього з благанням у погляді.

Він мнеться. Бачу, що сумнівається. Не знає, як правильно вчинити. Я розумію, що треба натиснути на нього ще трішки.

- Я старалася, чесно старалася, але він уміє лише ранити. Я не можу так жити, розумієш? Не можу. Я сьогодні його із сестрою бачила. Вони в його кабінеті обіймалися. А після цього він як ні в чому не буало додому йде, зі мною в ліжко лягає. У мене теж є гордість, Марате. І почуття гідності. Я також жінка. Я не зможу ділити його з іншого. Мені потрібен час та повітря. Збреши, прошу тебе. Ти ж сам знаєш який він. Ти його найкращий друг. Де він ночував після весілля? Його майже ніколи вдома не було, Марате. І нічого не змінилося за цей час. Я не можу так, не можу.

Секунди тягнуться дуже довго. Марат не відриває від мене погляду. Нарешті його рука відпускає мою. Він прикриває повіки, тихо вимовляє:

- Іди. Але якщо він накаже полетіти за тобою, я нічого не зможу вдіяти, Еліно. Тобі варто придумати за цей час, що сказати йому, - він простягає мені мій паспорт. Здається.

- Дякую, Марате. Величезне тобі дякую, - давлюсь сльозами, розвертаюсь і йду до стійки реєстрації, залишаючи позаду розбиті надії та нерозділене кохання.