Глава 32

Секретаря на своєму робочому місці немає, двері до кабінету Даміра відчинені, наче хтось поспіхом забіг усередину і забув закрити за собою. Я роблю кілька кроків, хочу увійти до нього, але завмираю, почувши жіночий голос. Це сестра. Її вже я точно зможу по голосу впізнати.

- Ну чому ти такий грубий, Даміре? - тягне вона. - Я ж від щирого серця.

Я ковтаю вставший поперек горла ком, затримую дихання, ніби саме по ньому мене можуть виявити, і заглядаю всередину. Вони мене не бачать. Стоять близько один до одного. Еля простягає руки і обіймає Даміра за шию, причому він не відштовхує її, дозволяє це зробити.

У серці кольнуло від болю. Я важко стримуюсь щоб не влетіти всередину та не почати скандалити. Ноги приросли до підлоги, не хочу спостерігати, але доводиться. Еліна підводиться навшпиньки і тягнеться до його вуха. Шепоче щось, мені не чути.

Дамір кладе руки їй на талію і цього видовища мені достатньо. Не можу більше. Якщо вони ще цілуватися почнуть у мене на очах - я не витримаю.

Ніколи не думала, що може бути настільки боляче. До ліфта майже біжу. Стримати сльози не виходить. Вони течуть по щоках, а в голові проносяться всі ті моменти, коли Дамір носом мене тицяв у те, що на мені його змусили одружитися. Адже він мою сестру хотів. Хотів і судячи з усього досяг свого. Це тільки я могла повірити, що він просто так її до себе влаштував в офіс. Господи, та лише десять хвилин тому він мене у своєму кабінеті цілував і обіймав! А тепер її!

Як же боляче!

Нестерпно!

Я бреду вулицею, не розуміючи що робити. Здригаюсь, коли поряд зі мною позашляховик зупиняється.Тоноване скло повільно опускається:

- Пані Алієва, ви куди? Втекти вирішили?

– А? Ні... знайти вас не могла, ось і вирішила пройтися, - прочищаю горло і швидко стираю з очей сльози.

Переді мною відкривають дверцята і я влаштовуюсь на задньому сидінні автомобіля.

- Куди далі? - Запитує водій.

- Додому, - вимовляю, а сама себе запитую - де цей мій будинок?

У голові у мене крутяться різні думки, я намагаюся усвідомити, що сталосяи і як це могло статися зі мною. Я не була впевнена в наших стосунках, але такої зради з обох боків точно не очікувала. Все зруйнувалося за лічені хвилини.

Приїхавши додому, я відразу ж піднімаюсь сходами до себе. Не знаю, скільки часу минає, доки я не приймаю важливе рішення, яке варто було б здійснити раніше.

Мені треба полетіти геть. До біса Даміра, батька, до біса цей шлюб! Усе фальшивка. Крім моїх почуттів до чоловіка.

Дістаю з шафи рюкзак, кидаю туди свої документи, прикраси. Роздрукую квиток на літак у кабінеті Даміра, куди мені зазвичай заборонено вхід. Спускаюсь на перший поверх і застигаю перед Марією Андріївною.

- Я вже закінчила, вечерю Дамірові як завжди приготуєте ви?

Дивлюся на жінку, не можу видавити жодного слова. Боюся, що моя втеча зірветься. Нарешті збираюся з думками.

- Мені сьогодні трохи недобре, піду пройдусь вулицею, а ви приготуйте вечерю, будь ласка.

- Звичайно.

Я відчиняю двері і виглядаю надвір. Зараз за мною не слідкує охорона, як це було спочатку, коли Дамір мені не довіряв. Але якщо я потраплю комусь на очі, то питань буде дуже багато.

Але все ж таки, мені не хочеться щоб моє зникнення помітили відразу і кинулися в погоню, тому йду до будиночка охорони.

- Доброго дня, - вітаюся з хлопцем, який зазвичай слідує за мною, - можна у вас телефон позичити? Я свій в офісі чоловіка забула, а на  пам'ять не знаю ні свого номера, ні чоловіка. У вас є в телефонній книзі його номер?

- Так, звичайно, зараз, - він дістає з кишені телефон, простягає мені.

- Дякую, я швидко.

Відходжу подалі від будиночка охорони. Набираю Даміра. Той, на мій подив, приймає виклик, а не скидає.

- Слухаю. Щось сталося? - його голос звучить суворо і холодно, він думає, що дзвонить Андрій.

- Це я, Даміре, - насилу вимовляю я. Говорити з ним не хочеться, чути його голос дуже боляче.

- Еліно? Ти в порядку? - його тон змінюється, він здається схвильованим.

- Так, все добре. Я у тебе в кабінеті десь телефон забула. Можеш пошукати, будь ласка?

- Звичайно. Я зараз на зустрічі, після поїду до офісу і знайду його.

- Дякую. І… - не можу вирішити чи варто питати чи ні. Аж раптом після свого питання не зможу навіть за ворота вийти? - Мені ж не обов'язково скрізь з охороною ходити? Хочу в парку неподалік будинку погуляти. Сама. Або наявність охорони є обов'язковою?

– Скажи Андрію дати тобі його другий робочий телефон. Щоб я не хвилювався, що ти не на зв'язку і можеш йти гуляти. Тільки не допізна, зараз рано темніє, хоч район безпечний і територія охороняється, ти все одно лише слабка дівчина.

- Звичайно! - запевняю його, а в самої по щоках сльози стікають. Це наша остання розмова. Я чомусь впевнена. - До вечора, - відключаюсь і йду назад до охорони, щоб здобути телефон.