Глава 31.2

- Дамір, привіт, я до тебе прийшла, - кажу і піднімаюся зі свого місця. Мені трохи не по собі від того, як він на мене дивиться.

- Я бачу, що до мене, - переводить погляд на чоловіка поряд. Господи і звідки він тільки-но взявся на мою голову! Варто бути жорсткішою і попросити піти його відразу ж. - Попрощайтеся і за мною, - холодно кидає, розвертається та йде.

Я біжу за ним. У спину вимовляю:

- Та ми навіть не знайомі, щоби прощатися. У тебе поганий день? Мені не варто було приходити? Ти виглядаєш злим, - тараторю без зупинки, бо надто нервую.

Дамір зупиняється так різко, що я врізаюсь у його спину. Повільно повертає до мене голову.

- А як мені виглядати, якщо я застав свою дружину за милою розмовою з іншим чоловіком?

- Я не знаю його, присягаюся, - чомусь починаю виправдовуватися. - Він підсів до мене за столик, дуже нав'язливий і неприємний чоловік, я ніяк не могла його відшити.

– Але столових приборів чомусь на двох було. Як і замовлень.

– Я з сестрою обідала. Але вона у якихось справах відійшла. Господи, чому я взагалі виправдовуюсь? Гаразд, я зрозуміла, ти мені не віриш, у тебе поганий настрій, я піду додому.

Розвертаюсь щоб піти, але Дамір хапає мене за руку, не даючи зробити й кроку.

- Стривай, - каже він, і я відчуваю його тепло на своїй шкірі. В очах збираються сльози образи, намагаюся їх приховати. Повертаюся до чоловіка. - Ти ж до мене приїхала, ходімо.

Все, що він вимовляє і тягне мене за собою до ліфтів.

Ми піднімаємося на ліфті, мовчки йдемо коридором до тієї частини офісу, яку займає його величезний кабінет і два невеликі конференц-зали. Він відчиняє двері і запрошує мене увійти. Я тут уже була, але все одно розглядаю все, наче вперше. Минулого разу мене переповнювали емоції, коли я побачила його тут зі своєю сестрою, тому нічого довкола не помічала. Кабінет Даміра просторий та затишний. Я сідаю в м'яке крісло, Дамір же знімає піджак і просить секретарку зробити нам каву.

- Чим займалася? - Запитує він. Досі незадоволений. Хмуриться і погляд чіпкий, що підозрює мене у всіх гріхах смертних.

- Вдома весь час провела, - знизую плечима. - Мені здавалося, охорона повідомляє тобі про кожен мій крок, - примружуюся я, бо за мною так і тягаються його хлопці, незважаючи на те, що останніми днями я не давала приводу не довіряти мені.

- Доповідають, але це зовсім не те. Я буду зайнятий деякий час, тому тобі варто знайти чим себе зайняти замість того, щоб безвилазно сидіти вдома. Тільки жодних чоловіків поряд. Моя довіра не безмежна, Еліно. Її складно заслужити, але надто легко втратити.

- Я врахую це, - стримано посміхаюся у відповідь, відчуваючи, як серце після його слів норовить із грудей вискочити від хвилювання. Чи це означає, що в нього до мене теж якісь почуття з'явилися? - Чорт, треба сестрі зателефонувати! Я ж не сказала, що з ресторану пішла. Вона, мабуть, повернулася і не застала мене, - тягнуся до телефону, але набрати Елю не встигаю. Дамір забирає у мене телефон, кладе на столик.

- Краще ходи до мене, - тягне мене, цілує, і все всередині тремтить від його дотиків та ніжності. - Можемо завтра ввечері кудись сходити. Ресторан? Театр? Кіно? Що вибереш? - питає між поцілунками і штовхає мене до свого письмового столу.

– Кіно. Сто років там не була. Забронюю нам квитки на нічний сеанс.

– Останній ряд. Викупи всі місця, щоб нам не заважали, – посміхається він.

Нас перериває стукіт у двері і ми відразу ж відсторонюємося один від одного. Я поправляю одяг, стежу за тим, як секретарка Даміра вносить до його кабінету каву.

- Дякую, Оксано, наступну годину мене не турбувати.

Його слова змушують мене хвилюватись ще більше. Вже передчуваю, чим саме ми займемося в його кабінеті. Це так неправильно, але дуже спокусливо.

Але я вдаю, що нічого не розумію. Тягнуся до кави, роблю ковток, обпалюючи кінчик язика. Дамір стоїть навпроти мене, притулившись стегнами до столу і уважно мене розглядає.

– Що? - Запитую, піднявши на нього погляд.

- Нічого, - хитає той головою. Сідає поряд, відбирає у мене чашку, і його губи накривають мої.

Я дихаю важко, кайфую від його дотиків. Коли його рука пробирається під мою кофтинку, раптово панікую і питаю:

- Може, зачиниш двері?

- Ніхто не посміє сюди увійти без мого дозволу.

- Ні, закрий все ж таки двері. Будь ласка. Не можу розслабитися, знаючи що сюди будь-якої миті може хтось вдертися.

Дамір неохоче відсторонюється, важко зітхає.

- Гаразд, твоя взяла.

Але до дверей дійти не встигає. Хтось стукає і той неймовірно злиться.

- Я ж сказав не турбувати мене! - гаркає так, що по той бік дверей, напевно, його почули. Я поправляю на собі одяг, сідаю рівно.

- Вибачте, але... там англійці ввечері відлітають, мені передали якщо ви хочете з ними сьогодні зустрітися, то треба їхати зараз, - полохливо вимовляє його секретарка.

Дамір повертається до мене. У його погляді я читаю жаль.