Глава 30.2

Ми приїжджаємо додому, нам назустріч виходить Марія Андріївна.

- Я їсти вам приготувала, мабуть, втомилися з дороги.

- Дякую вам, але часу нема. Я прийму душ і одразу в офіс, - вимовляє Дамір і, переступаючи через сходинку, піднімається на другий поверх.

Я залишаюся стояти посеред вітальні, спостерігаю за тим, як водій вносить до будинку наші валізи. Мені знову стає самотньо, але я намагаюся не думати про погане. Після цієї невеликої подорожі між мною та Даміром все має змінитися.

- Еліно, а ти будеш обідати?

– Я? - Повертаюся до Марії Андріївни, прислухаюся до себе, оцінюючи стан. - Напевно, трохи згодом. Мене захитало в дорозі, все ще неважливо почуваюся.

- Тоді коли зголоднієте, обов'язково повідомте. Відпочивайте.

- Дякую, - я йду до себе, беруся за ручку дверей і завмираю, бо зі своєї спальні виходить Дамір, на ходу зав'язуючи краватку.

- Давай поможу, - відпускаю двері, роблю крок на зустріч.

Дамір зупиняється навпроти мене, опускає руки, довіряючи таку деталь, як краватка, мені. Я майже не дихаю, коли зав'язую його. Відчуваю на собі пильний погляд чоловіка. Стає нічим дихати, руки тремтять. Чомусь моя реакція на близькість Даміра саме така.

- Дякую, - він відступає, збільшуючи між нами відстань. - Якщо не стане краще, попроси Марію Андріївну зателефонувати до нашого сімейного лікаря. Добре?

- Так, - киваю, - але мені вже набагато краще. Гарного дня тобі.

- До вечора, - Дамір йде, я роблю кілька глибоких вдихів і входжу до своєї кімнати, яку колись вважала в'язницею.

Мені так хочеться зараз ділити з Даміром одну спальню, але він нічого не говорив про це. Лягаю на ліжко, намагаючись перестати накручувати себе і насолодитися черговим днем. Запаморочення майже пройшло, мені навіть вдається заснути, але з солодкої дрімоти мене вириває телефонний дзвінок.

Тягнуся до мобільника і важко зітхаю. Евеліна. Що їй потрібно?

- Алло, - все ж таки вирішую відповісти. Мало що могло статися?

- Привіт, Еліно. Я тобі вчора намагалася додзвонитись, але телефон весь день був відключений.

- А, так, ми з Даміром у Римі були, тож я відключила телефон. Щось трапилося? - питаю, позіхаючи.

– Ні. Просто хотіла запросити тебе на обід.

- Не думаю, що це гарна ідея, Евеліно. Ми з тобою не настільки близькі, щоб обідати разом і поводитися наче подружки, - відповідаю різко, бо в мене й справді немає жодного бажання бачитися з нею.

- Дуже шкода, хотіла поділитися з тобою новинами та враженням від роботи в офісі твого чоловіка. Мені здавалося, що в нас із тобою зараз набагато більше спільного з'явилося, ніж раніше. Не хочеш послухати офісні плітки і те, як жінки намагаються привернути увагу Даміра?

Евеліна чудово знає куди бити. Звичайно ж мені хотілося знати, чи немає випадково у мого чоловіка якогось таємного, чи не дуже, службового роману.

- Мені немає справ до пліток, які розпускають через заздрість. Я дуже втомилася після ранкового перельоту, до того ж уночі не вдалося поспати, якщо ти розумієш про що я, тож давай пізніше поговоримо. Жахливо хочу спати, - знаходжу вагомий привід, щоб кинути слухавку.

Настрій зіпсований, а ненависть до сестри злітає на кілька сходинок вище. Як же бісить! І найжахливіше - вона за хвилину зуміла зробити так, щоб я засумнівалася у своєму чоловікові. А на тлі того, що вдома він частенько не ночував і явно давав мені зрозуміти, що в нього є коханка – почуваюся ще більш огидно.