Глава 29

У Римі я вже була, але від гіда не відмовляюсь. Мені не завадить компанія, поки мій чоловік буде зайнятий роботою.

Ми з Даміром поселяємося в один номер. Люкс із неймовірним краєвидом на місто та величезним ліжком, на якому з легкістю помістилися б чотири людини. Дивлюся на нього й червонію, думки відразу не про те в голову лізуть.

— Якщо щось треба буде, сміливо набирай адміністратора, — вимовляє Алієв, на ходу знімаючи сорочку, у якій був у дорозі, і змінює її на свіжу. — Я буду зайнятий до вечора, номер Віолетти в тебе є, зателефонуй їй сама й домовся про час.

— Добре, не хвилюйся за мене. О котрій ти звільнишся? Ми могли б повечеряти разом або пройтися нічним містом, — питаю, зніяковіло відводжу погляд, не сміючи витріщатися на оголений торс Даміра.

— Поки не знаю, я тобі подзвоню. Я вже спізнююся, не нудьгуй, — він хапає портфель із документами і йде, залишаючи мене одну в номері.

Я беру теку з меню та падаю на ліжко. Тягнуся до телефона й замовляю салат, каву та десерт. Прошу накрити столик на балконі, незважаючи на прохолоду. Хочеться насолодитися і їжею, і краєвидом водночас. Ми тут лише на три дні, потрібно використовувати кожну хвилину по максимуму.

Паралельно переписуюсь із подругами, скидаю їм фотки номера готелю. Мені відразу ж у відповідь летить безліч питань та підозр.

«Зізнавайся, у тебе з’явився хлопець? Побачення минуло добре, і ти через нього не повернулася?»

«Так, точно, у неї багатенький хлопець є, батько б зажлобився на таку розкіш, максимум — номер у підвалі».

«У вас уже все було?»

На обличчі розпливається усмішка після запитань подруг. Я все ще не зізналася їм, що в мене є чоловік. Не можу розповісти їм, що мене обманом заміж видали за незнайомого чоловіка. Це так жалюгідно. Та й не хочу, щоб вони хвилювалися за мене. Краще нехай вважають, що в мене все добре, я живу повноцінним життям, насолоджуюся побаченнями, новими знайомствами.

«Так, ви вгадали, це все хлопець. У нього відрядження й він узяв мене із собою. Щоправда, він майже весь час працюватиме, а я містом одна гуляти буду», — швидко друкую у відповідь і відкидаюся на спинку крісла.

Так добре мені зараз, спокійно. Давно я не відчувала такого умиротворення. А головне — уперше повірила в те, що в мене все може налагодитись.

Дамір не жадібний, не жорстокий, не тиран. У нього складний характер, але навіть до цього можна звикнути. Можливо, життя з ним буде навіть кращим, ніж із рідним батьком. Ми останніми днями непогано справляємося.

Решту дня я гуляю недалеко від готелю, розташованого в центрі міста. З Віолеттою ми домовилися про зустріч на завтра, чомусь сьогодні мені захотілося провести час наодинці зі своїми думками.

Я заходжу в кілька бутиків, мою увагу привертає спідня білизна. Думаю про сьогоднішню ніч і вирішую, що хочу виглядати в очах Даміра жіночною та дорослою дівчинкою. Я із собою тільки піжаму з котиками взяла, але це зовсім не те, що потрібне в нашій ситуації.

У результаті купую кілька комплектів білизни та чорну нічну шовкову сорочку з мереживами. Стискаючи в руках пакети з покупками, повертаюся до готелю, коли починає темніти. Дамір надіслав коротке повідомлення, що буде о сьомій. Його помічник забронював столик у ресторані.

Цей вечір справді минає майже ідеально. Ми з Даміром їдемо до ресторану, випиваємо по келиху якогось шалено дорогого напою, розмовляємо, багато сміємося. І я вперше за довгий час почуваюся на своєму місці. Щасливою.

Коли повертаємося назад у готель, я починаю відчувати напругу і хвилювання. Ми з Даміром будемо одні в кімнаті. Це не цілий будинок, у якому ми перетинаємося вкрай рідко, тут нема де сховатися від поглядів одне одного.

У ліфті підіймаємося мовчки. Підбори моїх туфель занадто голосно стукають по мармуровій підлозі. Я йду за Даміром, витріщаючись на його широкі плечі. Він прикладає ключ-карту до замка, відчиняє двері, пропускаючи мене в номер.

Я знімаю плащ, не обертаюся до чоловіка, але за звуками можу визначити, що і він знімає верхній одяг. Завмираю посеред номера, не знаючи, куди себе подіти, але Алієв рятує ситуацію:

— Я в душ піду, — вимовляє, розстібаючи на ходу сорочку.

У мене тепер є час переодягнутися і трохи підготуватися перед тим, як піду ванну приймати я. Змінюю теплу сукню на велюровий спортивний костюм, в один із паперових пакетів із магазину скидаю і нічну сорочку, і спідню білизну. Сідаю на край ліжка й чекаю.

Дамір проводить у ванній кімнаті хвилин двадцять. Виходить із мокрим волоссям і обмотаним навколо стегон рушником. Я не можу відірвати погляду від його тіла. Цікаво, скільки часу він проводить у залі?

— Твій батько, до речі, дзвонив, хвилювався, що ти не відповідала, — каже він.

— О, я не чула, напевно, під час прогулянки дзвонив, — безсоромно брешу, бо не хотіла такий день затьмарювати сімейними проблемами. Просто так тато не дзвонив би. — Ти закінчив? Я тоді займу ванну, — проскакую повз чоловіка й зачиняю за собою двері на клямку.

Довго стою під струменями води, хвилююсь. А що як Дамір не захоче мене? Що як посміється з мене?

Поки сушу феном волосся, знову сумніваюся. Поглядаю на незайманий комплект білизни. Чи це не перебір? Чи не виглядатиме в очах Даміра це так, наче я нав’язуюсь йому?