Глава 27

Моя долоня ковзає по ліжку, не знаходячи Даміра. Простирадло з його боку охололо, це змушує мене замружитися сильніше. Від розчарування та злості на саму себе.

Я не знаю, що зі мною відбувається. Я не хотіла бачити Алієва, говорити з ним, але він прийшов… І замість сварки та ігнору вийшло те, що вийшло.

Я потягуюсь, сідаючи в ліжку. Прислухаюся до нових відчуттів у тілі, легкої слабкості та втоми м’язів. Попри це, мені хочеться усміхатися.

Дамір утік кудись зранку, мабуть, йому потрібно було на роботу. Але всю ніч він був тут, ночував зі мною. Спати на чоловікові було далеко не так м’яко, як на подушці, але щось міняти я не хотіла.

Я не отримала жодних чітких пояснень тому, що сталося. Чому Дамір так жорстоко повівся зі мною, кинув на свій день народження.

— Я не планував ображати тебе, — єдина його відповідь.

Коли Дамір зі мною, перестає ранити словами та просто дивиться, цілує… У такі моменти я відчуваю, наче значу для нього щось! Особлива, бажана.

Але коли чоловіка немає поряд, коли він обпалює холодом своєї байдужості — я знову почуваюся порожнім місцем.

Так не може довго тривати.

Я шумно вдихаю повітря, намагаючись зібратися та прийняти рішення. Ніс лоскоче запах кави, і я помічаю тацю на тумбочці. Тягнуся за чашкою, роблю ковток ледь теплого напою.

Отже, Марія Андріївна принесла не так давно, але не стала будити мене. Я відчуваю легке роздратування, що до моєї спальні входили, але воно швидко зникає від почуття голоду. Два яблука вчора — не те, що можна прийняти за здорове харчування.

Я із задоволенням наминаю омлет, який зараз здається найсмачнішим за все моє життя. Хоча я не дуже люблю поєднання яєць та сиру.

Згадую маму та її нелюбов до суші. Тоді вони тільки набирали популярності, мама не розуміла їх, а я любила. Ми вибиралися зрідка до ресторану, щоб відсвяткувати закінчення шкільного року чи восьме березня. Єдиний раз, коли мама дійсно оцінила суші, був день, коли вона страшенно зголодніла. Навіть не хмурилася в бік сирої риби, настільки мама була втомлена після складної наради на роботі.

Мамусю…

Від думок про неї стискається серце. Якби вона була жива, я змогла б звернутися до неї за порадою. Вона б допомогла зрозуміти, що за хуртовина коїться в моїй душі. І ніколи б не дозволила батькові навіть заговорити про договірний шлюб.

Але її нема. Зникає і відчуття, що тато теж є в моєму житті. Я зовсім одна.

Я забороняю собі думати про погане, витираючи самотню сльозу на щоці. Хочу прибрати тацю з ліжка, як помічаю там невеликий аркуш, складений навпіл. Розгортаю його, пробігаю швидким поглядом по рядках.

А потім перечитую ще раз, відчуваючи, як усередині розтікається солодкий сироп від коротких фраз.

«Обов’язково поснідай. Не яблуками».

У кінці не стоїть смайлик, але я відчуваю жартівливий тон Даміра. Кусаю нижню губу, щоб не усміхатися, але все одно тану від такого примітивного жесту турботи.

Звичайно, не чоловік готував мені сніданок, але він його приніс. І записку написав, скупу, у стилі Даміра. Це заряджає енергією, я легко вибираюся з ліжка, хоча ще вчора валялася б до останнього.

Я швидко закінчую завдання, яке увечері завадив зробити Дамір. У піднесеному настрої роблю ще два есе, їх я маю здати наступного тижня. У коледжі мені пішли назустріч, дозволили взяти дистанційні курси, поки я розбираюся із «сімейними проблемами».

Я кидаю текст до нашої групи з дівчатами, отримую хороші відгуки у відповідь. Ми завжди так робимо — ділимося одна з одною есе, щоб отримати погляд збоку. Це почалося на першому курсі, коли ми всі боялися помилитися та отримати погану оцінку, а потім стало традицією.

Я приводжу себе до ладу, замотую мокре волосся рушником і спускаюся на перший поверх. Хочу віднести тацю з брудним посудом і зробити собі чай. У мене на сьогодні один план: закрити всі питання щодо навчання, піти вперед програми. Так я не відставатиму, якщо трапиться щось непередбачуване.

— Прокинулася? — Марія Андріївна готує щось на кухні, усміхаючись до мене. — Я рада, що ти сьогодні в гарному настрої.

— Угу. Дякую за сніданок, було дуже смачно.

— Сніданок? О, Еліночко… Я тільки прийшла, відпрошувалася зранку в Даміра.

Я ніяковію від думки, що Алієв сам мені готував сніданок. Серйозно? Це… Усе всередині вібрує від радості. Маю злитися, що мені так мало потрібно для щастя, але не виходить.

Невже це щось означало для чоловіка?

Правда ж?

Знаходжу свій телефон, щоб подякувати Даміру, але той пише мені першим. Я розгортаю фотографію у вкладенні, на якій два квитки. Наближаю зображення, аби побачити, куди вони.

«Ти ж любиш оперу?» — приходить слідом.

Я набираю позитивну відповідь, але завмираю останньої миті. Сумніваюсь у тому: проста це прогулянка разом чи чергова поява напоказ?

«А якщо ні?» — запитую і завмираю. Для когось це дрібниця, але мені дуже важливо знати точно, що відбувається.

«Тоді підемо на щось інше. Чому ти віддаєш перевагу?»