Глава 25

Вхідні двері грюкають після опівночі. Я здригаюся, витягуюсь, наче струна. Не рухаюся з місця, не поспішаю кидатися назустріч чоловікові. Усе одно, щоб піднятися на другий поверх, Дамір повинен пройти повз мене.

Я вся тремчу перед зустріччю з ним, немов температура в будинку різко опустилася до нуля. Образа все ще душить, але я хочу подивитися йому в очі.

Дамір з’являється на порозі в розпатланому вигляді. Краватка відсутня, верхні ґудзики сорочки розстібнуті, хода нерівна. Він навіть не одразу помічає мене. Завмирає, тре очі, ніби не чекав застати мене у власному будинку. Проходиться поглядом по накритому столу, по мені, кривиться, наче моя присутність йому неприємна.

Від такого ставлення до себе стає прикро, всередині зароджується агресія. Я старалася, я чекала на нього, я вірила, що між нами може бути все по-іншому, але я просто помилялася. Я завжди для Даміра Алієва буду прикрою помилкою, яку він зробив не з власної волі.

З гордо піднятою головою підіймаюсь зі свого місця, хапаю подарунок, який із такою любов’ю обирала для нього. За кілька кроків долаю між нами відстань, насильно вкладаю йому в долоню чорну коробочку і випльовую йому в обличчя:

— З Днем народження.

Не чекаючи відповіді, вискакую з вітальні, у самісінькій сукні виходжу надвір. Холод пронизує до кісток, я вся тремчу, але не можу змусити себе повернутися назад. Підіймаю голову до неба, кліпаю часто-часто, намагаючись зупинити потік сліз. Цей будинок став мені ще більш чужим, ніж раніше. Зневага Даміра висмоктала з мене останню надію на те, що в моєму житті все ще може бути інакше.

Мені хочеться зникнути. Перенестися в інше місце. Назавжди забути, що відбувалося зі мною останні кілька тижнів. Дамір став моїм першим чоловіком, я довірилася йому, але виявилося, що це була помилка.

— Чому ти тут у такому вигляді? Застудишся ж, — мені на плечі лягає чоловічий піджак, і мене огортає чужим незнайомим ароматом.

Я обертаюсь і з подивом бачу поруч із собою Марата.

— Звідки ти тут у такий час? — питаю, намагаючись приховати той факт, що плакала. Кутаюся щільніше в піджак, який досі зберігає тепло чоловічого тіла.

— Даміра привіз, зараз уже додому поїду.

— Де він був цієї ночі? — виривається питання, перш ніж встигаю подумати, що питаю. Але я дійсно хочу знати, де і з ким він був. А Марат — та людина, яка знає це.

Мені страшно почути відповідь. Боюся, що коли дізнаюся, що Дамір з іншою жінкою провів цей вечір, помру прямо тут. Не знаю, чому мені так важливо знати, що в нього немає коханки. Адже в нас фіктивний договірний шлюб, не більше. Коли за нього заміж виходила, знала, що чекати від чоловіка нічого не варто. Він мою сестру бажав, не мене.

Марат поряд мовчить, я переводжу на нього погляд. Він прочищає горло, неохоче відповідає:

— Я керівник служби безпеки Даміра, і я не можу розголошувати інформацію про його пересування навіть тобі, незважаючи на те, що ти його дружина, Еліно. Якщо хочеш щось дізнатися про свого чоловіка, то йди до нього і спитай, — він кивком вказує на будинок, а я стискаю губи від докуки.

Ну звісно, ​​а чого я чекала? Адже вони друзі! Уже бачу, як Марат по секрету розповідає мені про те, що мій чоловік з іншою жінкою в ресторані вечеряв, чи не в ресторані…

— Дякую за піджак, — стягую з плечей щільну тканину і віддаю чоловікові.

Іду до будинку, при цьому помічаю рух в одному з вікон на другому поверсі. Алієв ще не спить, схоже, але мені байдуже. Я зробила все можливе для нашого примирення та нормального співіснування, не моя провина, що йому це не потрібно.

— Еліно, — гукає мене Марат, і я різко завмираю. Не обертаюся. — Не ображайся на нього, Даміра важко зрозуміти, але він непогана людина. Ти й сама знала, коли заміж за нього виходила.

Я нічого не говорю на це. До своєї кімнати практично біжу. Стягую сукню, залажу під ковдру. Даю волю сльозам, не переймаючись тим, що мене може хтось почути. Тому що всім начхати на мене. Насамперед моєму чоловікові.

Вранці я прокидаюсь від того, що відчуваю на собі чийсь погляд. Я в кімнаті не одна. Повільно розліплю повіки й різко натягую ковдру по саму шию.

Наді мною нависає Дамір. Розглядає мене примруженим поглядом, анітрохи не переймаючись тим, що його зловили на гарячому.

— Що ти тут робиш? — запитую з викликом. У моєму голосі та погляді ні краплі приязності.

— Я забув, що ми вчора домовилися повечеряти. Можемо перенести на другий вечір, — наче нічого не було говорить чоловік. І жодних вибачень чи виправдань.

— Як, цікаво? — злюся ще більше, бо його слова означають, що мою присутність у цьому будинку навіть ніхто не помічає. Як і мої старання. — Перемотаєш час назад? Чи приклеїш назад сторінку в календарі й ми дружно вдаватимемо, що твій день народження не був учора? Я намагалася налагодити наші стосунки, Даміре, бо не хочу з тобою воювати. Мені достатньо сестри та батька, яких ніколи не цікавило моє життя, а за першої нагоди мене прилаштували за вигідних умов в іншу сім’ю. Тому ти вже вибач, але більше жодних спільних вечер та розмов. Нумо як і раніше вдавати, що не існуємо одне для одного.

Закінчую та видихаю. Дивлюся на Даміра в очікуванні відповіді. Але той, як завжди, не багатослівний. Лише хмикає та йде в бік дверей. Але, відчинивши їх, раптом завмирає, обертається, проходиться по мені важким поглядом.