Глава 23

— Тут гарно.

Я оглядаю ресторан, намагаючись утримати усмішку на губах. Поруч із Даміром я весь час нервую, слова випаровуються з голови, залишаючи мене наодинці з важким поглядом чоловіка.

Відразу виникає відчуття, що я зробила щось не так. Хочеться відвернутися й замовкнути, аби не викликати чужого роздратування. Але, здається, коли Дамір не усміхається — у нього завжди такий вигляд. І це ніяк не пов’язано зі мною.

Я стискаю пальцями меню, ховаючись від чоловіка за сторінками. У ресторані тихо грає ненав’язлива музика, розбавляючи тишу. Усю дорогу ми теж мовчали. Я сподівалася, що Дамір заговорить першим, але він не поспішав.

А моєї рішучості вистачило лише на те, щоб поговорити про Евеліну. Занадто багато крутиться в голові, а скласти це в адекватну розмову не виходить.

Натомість він пообіцяв мені! Сказав, що з моєю сестрою в нього нічого не буде. І це бальзамом лягає на душу, заспокоює та розслабляє. Як маленька перемога, від якої мені стає краще.

Я не підводжу голови, боюся зустрітися поглядом з Алієвим. Наче він одразу прочитає всі мої думки, зрозуміє, що так мене турбує. А я не хочу здатися жалюгідною. Поки їхала до чоловіка, то була впевнена в собі, збиралася поговорити на рівних, але варто мені було побачити Даміра, як я втратила сміливість.

Тому зараз я дивлюся будь-куди, тільки не на чоловіка. Увагу привертають живі квіти, які розставлені залою. Їх багато, розбавляють білий інтер’єр різними кольорами.

Ми замовляємо напої, а потім я підіймаю погляд до стелі.

Почати з обговорення того, що сталося?

Ненав’язливо запитати, чому Дамір цілував мене й не лише це?

Натякнути, що я не пробачаю зрад?

— Хочеш таку додому? — Дамір усміхається, і я хмурюся, не розуміючи його слів. — Ти останні кілька хвилин розглядаєш люстру. Мені здавалося, що ти хотіла поговорити.

— Я… Ні. Так. Пробач, — махаю рукою, а чоловік починає тихо сміятися. — Мої подруги постійно жартують із мене, що я залежна від світильників. Щоразу, коли ми ходили в музеї чи на виставки, я завжди залипала на люстрах. У мене вся галерея в телефоні забита ними.

— Часто вибиралася кудись із подругами?

— Ну… Не особливо. Коли ми були на першому курсі, то майже весь час кудись ходили. Знаєш, дорвалися до волі. У школі я постійно була під контролем. І тут навіть не про те, що змогла піти, куди завгодно… переїхавши до гуртожитку коледжу, я вперше вирішувала, коли дійсно хочу лягти спати.

— Не думав, що там усе так суворо.

Я закочую очі, починаючи заїжджену історію. Подруги теж були шоковані, коли я їм розповіла. Вони всі навчалися у звичайних школах, навіть якщо було далеко, то батьки їх завозили із самого ранку. Тільки Алекс жила в напівпансіоні. Вона мала свою кімнату при школі, де вона зрідка ночувала, коли заняття затягувалися.

А я цілодобово та майже цілорічно була під наглядом. Не те щоб у школі було дуже погано, але я навіть не уявляла, як може бути по-іншому. Самій складати графік дня, не озиратися на комендантську годину та сотню правил.

Коли я приїжджала до тата на канікулах, то була надто схвильована, щоб аналізувати ситуацію. Просто насолоджувалася тим, що проводжу час із рідними. А ось у коледжі вже все усвідомила.

— Ніколи свою дитину не відправлю до школи-інтернату! — закінчую із запалом, видихаючи. — Не скажу, що було дуже жахливо, але коледж мені подобається набагато більше. І ми з подругами постійно кудись їздили. По країні та за кордон. Знайшли якось дешеві квитки до Португалії й там майже чотири дні відпочивали. Ледве не потонули в океані, але це неважливо.

— Пропускала навчання? — Дамір питає з лукавою усмішкою, трохи нахиляючись до мене. — Як недобре.

— Ні! Ми вилетіли в четвер після занять, у нас у п’ятницю якраз був вихідний. День самопідготовки. Потім ми трохи заспокоїлися, а тоді… Знаєш, я пам’ятаю березень на першому курсі. Це був складний та чудовий час. Ми щовихідних кудись виїжджали. Спали в автобусах, приїжджали вранці в понеділок та одразу на заняття. Жили на каві та ентузіазмі.

До нас наближається офіціантка, а я розумію, що ще нічого не вибрала. Прошу Даміра зробити замовлення замість мене, помітно, що він тут бував не раз.

Напевно, ми вперше так багато розмовляємо. Дамір підтримує мої історії, іноді щось уточнює. Сам розповідає, як у юності влипав у неприємності та ледь не попався поліції зі своїми автоперегонами. У нього навіть іскорка в очах спалахує цієї миті.

— Ніколи не думав зайнятися цим серйозно? — запитую, роблячи ковток гарячого чаю. — Ну, знаєш, існує «Формула» та інші перегони. Якщо тобі так подобається, то ти міг би збудувати на цьому кар’єру.

— Ні, — Дамір хитає головою, дивиться так, наче я запитала дурість. — Я завжди знав, що займатимусь бізнесом. Є щось для секундної розваги, Еліно, а є на все життя.

А я розвага чи серйозно?

Чоловік не вкладає в слова подвійний зміст, але я хапаюся за це. Зчіплюю пальці в замок під столом, трохи натискаю нігтями на шкіру. Спалах легкого болю дозволяє зібратися.

— Я теж була секундним поривом? — кажу прямо, поки не почала вагатися. — Те, що сталося тоді на кухні…