Глава 21

— Нестерпний… Самозакоханий… Бовдур!

Я не знаю, чому саме сьогодні мене прорвало. З моменту близькості з Даміром минуло кілька днів, але зараз почуття досягли свого апогею. Остання крапля впала і пробила весь захист.

Стою посеред кімнати, стискаючи пальцями футболку, у якій була тоді на кухні, і… Спогади накрили яскравим спалахом, спричиняючи злість за те, як Дамір пішов від мене в ту ніч.

Я так намагалася не думати про те, що було, стерти гумкою з пам’яті. В мене немає жодного пояснення тому, що сталося, і чому це сталося. Про що я тільки думала в той момент?!

А Дамір… Дамір просто пішов і не розмовляв зі мною з того моменту. Та і я намагаюся не бачитися з ним, надто складно все це. Але…

Адже він міг хоч щось сказати?! Я почуваюся розгубленою, не розумію, як тепер бути. Що було між нами? А що буде? Очевидно, що те, що сталося, нічого не означає для мого чоловіка. Інакше він сказав би хоч слово, натякнув…

У мене ураган у голові, сплутаний клубок думок. Вони скачуть, віддають гірким присмаком. Я не так уявляла свій перший раз, точно не з Даміром. Замість повільних поцілунків чи розмов у нас повний ігнор одне одного.

Але в ці дні Дамір ночує вдома, не зникає ніде.

Це щось означає? Чи ні?

— Бовдур, — повторюю, сідаючи на ліжко. — Ненавиджу.

Ага, звісно, ненавиджу. Саме тому не відмовила чоловікові, а тягнулася йому назустріч. Почуття такі нечіткі, розпливчасті, ніби в мене зір мінус п’ять, а окуляри я десь втратила.

Я завжди знала, що потрібно робити в житті: добре скласти іспити, повторити кілька разів формули, захистити свій науковий проєкт, ставши кращою в групі. Нехай не всі предмети давалися мені легко, але я старалася і робила успіхи, пишалася своїми здобутками.

Виявилося, що навчання — не найголовніше.

А для реального дорослого життя в мене знань не знайшлося.

Телефон вібрує від вхідного повідомлення, на мить у мене завмирає серце. Я розумію, що це не Дамір, але з якоюсь болісною надією впоратися не в змозі.

Подруги в спільному чаті обговорюють нового викладача, відпускаючи недоречні компліменти. А мені так хочеться повернутися до них! Адже тут, у будинку, я божеволію. Занадто багато вільного часу, щоб думати про Алієва.

Може… Хм. Я на секунду зависаю, а потім різко підводжуся з непохитною рішучістю. Ідея, що прийшла раптово, тепер здається найлогічнішою.

Я швидко переодягаюся в бордову сукню з довгими рукавами, стягую волосся у хвіст. Збираюся за якихось п’ять хвилин, наче ще секунда зволікання, і я ніколи цього не зроблю.

— Еліночко, я заварила чай, як ви й просили, — мене зупиняє хатня робітниця, виглядаючи з кухні. — О, ви кудись збиралися?

— Ой, вибачте, Марино Андріївно, я дуже поспішаю.

Мені незручно перед жінкою, що навантажила її зайвою роботою. Але зараз я не маю часу на сумніви. До біса! Я бачу мету у своїй голові та не збираюся від неї відступати.

На ходу застібаю пальто, холодне повітря пощипує шкіру. Я прямую до будиночка охорони, щоб знайти того, хто може відвезти мене до міста. Після аварії я намагалася не вибиратися кудись без нагальної потреби, але тепер мені дуже потрібно!

— Еліно Веніамінівно, — охоронець виходить мені назустріч, мабуть, побачив по камерах, що я прямую до нього. — Чим я можу вам допомогти?

— Я хочу поїхати до міста. Хтось може мене відвезти чи мені викликати таксі?

— Звичайно, дайте мені п’ять хвилин, зараз усе організуємо.

Чоловік приязно усміхається, але мене трусить від хвилювання. Мені здається, що я збираюся скоїти величезну помилку і, разом із тим, що роблю все правильно. Якщо не вирішити все зараз, то в мене голова вибухне.

Ні, я зараз же поїду на роботу до Даміра і прямо запитаю, що відбувається між нами.

Я навіть не знаю: сьогодні Всесвіт на моєму боці або так витончено підставляє мене? Усе відбувається дуже швидко, ні шансу передумати, тільки сильніше підживлююсь своєю впевненістю.

Машина спокійно мчить містом, не потрапляючи в жодний затор. Хоча час пік, обід і зазвичай у столиці не проштовхнутися. Але сьогодні місто ніби вимерло, дозволяючи мені швидко дістатися до потрібної будівлі.

Я не знала адреси офісу Даміра, але мені й не треба було. Усе зробили його працівники, навіть уточнили в секретарки чи в офісі зараз керівник, зберігаючи мій приїзд у секреті.

Це перше, що спало на думку, і навіть не брехня. Адже я справді збираюся влаштувати Даміру сюрприз. Просто замість спільного обіду — розбиратимуся із чоловіком і нашими стосунками.

Я навіть забуваю про свій страх перед аварією, настільки занурена в думки. По-дитячому плекаю свою образу, аби не втратити настрою.

— Приїхали, Евеліно Веніамінівно, — водій заїжджає в підземний паркінг, відчиняє мені двері. — Вас чекати тут?

— Ем… Ні? Так. Тобто… Я наберу, як треба буде їхати додому. Дякую.

Нервово поправляю волосся, намагаючись узяти контроль над своїми почуттями. Я не знаю, як усе мине. Можливо, Дамір навіть не знайде для мене часу? Чи виставить одразу за двері?