Глава 20

— Даміре Рустамовичу, — до кабінету заглядає секретарка, притискаючи до себе документи. — Можна до вас? Тут передали договори щодо підрядників.

— Занось, — киваю, відриваючись від ноутбука. — Ще щось?

— Ви просили уточнити про зустріч з Івлєвим, вони знову її перенесли. Ми погоджуємося на інший час або…

— Поки нічого не призначай. Скажи, що в мене щільний графік, я потім вирішу. Можеш іти, Лізо.

Івлєв — чергова, але не нова проблема. Один з інвесторів, який надто любить тримати все під контролем. І при цьому постійно змінює плани останньої миті. Той випадок, коли хтось відчайдушно намагається бути в курсі всього, хоча нічого не розуміє в цій сфері. Не бачить різниці між елементарними речами, але мізки виносить.

Мені потрібно було б відмовитися і звітувати лише на офіційних зустрічах з усіма. Але надто великі інвестиції від нього йдуть, аби втрачати таку можливість. Не зараз, трохи згодом.

Коли розберуся з усіма проєктами, закрию питання з будівництвом у заповіднику, тоді можна подумати про те, аби менше залучати інвесторів.

Послаблюю краватку, відкидаюся на спинку крісла. Розглядаю дозвіл, котрий таки вибив Акімов. Не знаю, що саме його переконало — мій тиск чи поява з моєю дружиною на презентації нової колекції в ювелірному домі — але зранку я мав усі потрібні документи. Можна розпочинати будівництво.

Варто подумати про Акімова, як у голові вмить думки про його дочку крутяться. Набридливий шум, навіть коли я вичитую нові договори. В одному — у підписувача таке ж ім’я, в іншому — прізвище схоже.

Цікаво, а Еліна змінила прізвище на моє?

Не хвилювало до цього моменту…

Чорт ногу зломить у моїх думках. Але після того, що сталося днями — складно концентруватися на іншому. Мене переносить у минуле, на кухню, до неї. Усе сталося надто швидко, не встиг загальмувати.

Стоп-кран зірвало.

Занадто манила на той момент. Мініатюрна, з мокрим волоссям, з якого стікали краплі. Бігли її тілом, а мені хотілося повторити їхній шлях. І я повторив.

Пізно схаменувся, залишив її. Бо я цього не планував. Не Еліну я хотів як дружину, у нас лише договірний шлюб. Даремно я все ускладнив, а дівчисько тепер бігає від мене, ховаючи погляд.

Поводиться так, ніби я в неї першим був.

— Можна, шеф? — Марат входить до мене без стуку, сідає навпроти. — Я щодо Еліни.

— Що тобі потрібно від моєї дружини? — миттєво напружуюсь, відчуваючи непереборне бажання викинути друга з кабінету. — Закінчуй із цим, Сафаров.

— Впевнений?

— Я тобі сказав…

Підриваюся з місця, бо ігри Марата в мене в печінках сидять. Він може вибрати собі іншу ціль, тому що Еліна для нього під забороною. Особисто втокмачу в голову, якщо друг не зрозуміє.

Від різкого руху зачіпаю чашку з кавою, та перевертається, заливаючи стіл із червоного дерева. Вчасно прибираю важливі документи, лаюсь собі під ніс, струшуючи коричневі краплі зі штанів.

— Воу! — Марат підіймає руки вгору, ірже. — Поганий день?

— Помовч, будь ласка, — огризаюся, тягнуся за серветками. — Ти переборщуєш. Ти мій друг, але закінчуй. Твій інтерес до Еліни вийшов за межі норми, зрозумів? Якщо ти забув, то вона — моя дружина.

— Хіба? Прямо дружина, Алієв? Хочеш сказати, що закоханий у неї? Тому що все, що я бачу — це як вона від тебе бігає, а ти проводиш ночі не вдома. Не забувай, я голова служби безпеки. Я в курсі про всі твої пересування. Тому зі мною можеш не грати люблячого чоловіка.

Викидаю мокрі серветки в урну, збираючись із думками. Ми не обговорювали з другом те, що відбувається, але його слова дратують. Інші теж бачать це? Що саме? Наскільки ми справляємося з роллю ідеальної сімейної пари?

Марат не страждає на амнезію, він пам’ятає, з якою дочкою Акімова я планував весілля. І так, знати, де я буваю, його обов’язок. Але це не означає, що він має право лізти в мої стосунки.

— Спокійно, — примирливо вимовляє друг, усміхаючись. — Я не претендую на Еліну, доки вона твоя дружина. Немає підстав для нападок. Взагалі, я прийшов з інформацією, яку ти хотів знайти про Елю. Я не знаю, що зробив Акімов і скільки заплатив, але поки що маю лише кілька сумнівних фактів із її біографії. Усе інше — ідеальне дівчисько, Даміре. Ти певен, що на неї взагалі щось має бути?

Впевнений.

Вірити словами її мачухи було б дурістю. Але є й інші моменти, які не дають спокою. Чужі слова накладені на власні думки. Легковажні фрази Евеліни, коли ми танцювали на моєму весіллі.

«Я рада, що сестра знайшла собі чоловіка. Ми боялися, що все зірветься», — здається, саме так говорила дівчина. Додала побіжно про те, що таке вже було. І відразу замовкла, зрозумівши, що бовкнула зайве.

Нічого особливого, але зачепило. Як саме Еліна розважалася, якщо це могло зірвати шлюб? Чому від неї інший наречений відмовився? Чи не наречений?

— Що ти знайшов? — запитую, постукуючи пальцями по столу. — Серйозне щось?

— Нічого такого. У неї в школі-інтернаті практикувалися відпрацювання. Щось на кшталт допомоги на кухні чи в бібліотеці, якщо були порушення. У неї таких — два. Користувалася телефоном у неналежний час і якась вечірка була.