Глава 18

— Може, вам краще сісти? — несміливо питає Марія Андріївна, переступаючи з ноги на ногу, коли я відправляю до духовки м’ясний пиріг. — Раптом погано стане, Елечко.

— Все нормально, Маріє Андріївно. Не хвилюйтеся. Я останні кілька днів у ліжку провела, тепер у мене накопичилося багато невитраченої енергії. Думаєте, Даміру сподобається пиріг? Я зовсім не знаю про його переваги в їжі, — дивлюся на духовку, подумки дорікаючи собі за дурне питання.

— Думаю, Даміру сподобається все, що для нього з любов’ю приготувала його дружина, — жінка зовсім не хотіла мене зачепити цими словами, але в нашій з Алієвим ситуації це прозвучало немов глузування.

— Так, думаю, ви маєте рацію, — повертаю до неї голову й вимучено усміхаюся. — Я піду приведу себе до ладу, Дамір незабаром додому повинен повернутися.

Виходжу з кухні й підіймаюсь на другий поверх. Я вже без проблем орієнтуюся в будинку, за інших обставин він здався б мені прекрасним, але зараз я почуваюся тут зайвою.

Після того випадку з поцілунком ми з Даміром зустрічалися лише раз: зранку зіткнулися в коридорі. А потім він кудись зник. Додому не повертався і, звичайно ж, у голову одразу полізли всілякі нерадісні думки. Але сьогодні Марія Андріївна сказала, що він попередив її, що приїде о восьмій. Спочатку мені хотілося сховатися у своїй кімнаті, але ні, я збираюся без страху подивитися йому в очі. А ще, якщо вистачить сміливості, запитати, де він провів минулу ніч.

Коли Дамір входить у вітальню, я вже сиджу за столом. Він завмирає, помітивши мене, ніби забув про мою присутність у його домі.

— Доброго вечора, — вітається першим і займає своє місце. Розглядає накритий стіл, тягнеться за графином із соком.

— Доброго, — раптом гублюся і ховаю від нього погляд.

Їмо в тиші. Між нами в повітрі повисає напруга. І я, і чоловік намагаємося уникати прямих поглядів, але раз у раз натикаємося одне на одного. А коли Дамір підіймається зі свого місця, то раптом вимовляє:

— Мало не забув, у мене завтра вільний день, поїдемо до ювелірного будинку, там відбуватиметься презентація нової колекції. Ми запрошені.

— О, добре, — мені ніколи не доводилося бувати на таких заходах, але мені раптом стає цікаво.

Більше ми одне одному не говоримо жодного слова. Сміливості на пряме запитання про те, де він ночував, не вистачає. Ми розходимося по своїх кімнатах. У будинку настає цілковита тиша. Я вмикаю нічник, тому що мені досі ночами сняться кошмари про аварію. На нозі в мене жахливий синець, ребро болить. Але загалом почуваюся добре. Усе ще не можу повірити, що мені так пощастило.

Вранці мені доставляють дві коробки із логотипом відомого бренду. В одній туфлі на підборах. В іншій — гарна чорна сукня. Сумнівів немає — це справа рук Даміра. Старається, щоб його дружина виглядала поруч належним чином.

Я викликаю візажиста додому. Чомусь від думки про те, що мені доведеться сісти в машину й кудись їхати, тіло пробирають мурашки. Як бачу автомобіль, так відразу у вухах стоїть гучний звук удару.

Весь день провожу за зборами й рівно в призначений час спускаюся на перший поверх. Даміра ще немає. Водія також. Я трохи нервую. Раз у раз дивлюся на себе в дзеркало. Чорна сукня обтягнула мою фігуру, немов друга шкіра. Підкреслила форми та тонку талію. Я стискаю в руці маленьку сумочку, намагаюся вирівняти подих. Але все одно гублюся під поглядом Даміра, коли той раптом з’являється у вітальні й зупиняється, розглядаючи мене.

— Тобі личить, я радий, що не помилився з вибором, — вимовляє глухо, ковтаючи. — Я буду готовий за десять хвилин.

Він підіймається нагору, залишаючи мене одну. Я знову не можу знайти собі місця. Ці десять хвилин тягнуться занадто довго. Й ось нарешті ми з Даміром виходимо з дому у двір. Він накидає мені на плечі пальто, поки йдемо до машини. В голові відразу починає паморочитися від чоловічого аромату.

Дамір відчиняє для мене задні дверцята, і я завмираю на місці. Дивиться на мене, кивком наказуючи сідати в салон, а я зволікаю. Не можу пересилити себе.

— Ти щось забула? Передумала? Якщо так, то варто було про це сказати раніше. Я б не витрачав час на поїздку додому, — чоловік дратується, його губи перетворюються на тонку лінію, весь його вигляд висловлює невдоволення.

— Я не… не в цьому справа, — хмурюся, опускаючи погляд. — Просто… просто після аварії трохи боюся їздити в машині.

Дамір голосно видихає. Грюкає дверцятами, зачиняючи їх. Робить кілька кроків і рівняється зі мною.

— Ну, пішки на підборах ти навряд чи дійдеш до потрібного місця. Літаки тут не літають. Тому доведеться подолати свій страх, довіритися мені й сісти в машину, — він начебто й жартує, але й водночас говорить серйозно.

— Ти будеш за кермом? — питаю тихо, і Дамір киває. — Я попереду сяду. Можна? — питаю, зводячи на нього погляд.

— Добре. Не хвилюйся, у молодості, коли я був гарячим, то брав участь у вуличних перегонах. Тож в автомобільній їзді мені рівних немає.

— Говориш так, наче зараз на порозі старості, — намагаюся пожартувати у відповідь.

— Швидше, десь посередині. Залазь, — він знову відчиняє дверцята. Цього разу передні. Допомагає мені сісти всередину, сам пристібає на мені ремінь безпеки.