Глава 17. Еліна

Темно.

Я не чую жодних звуків, нічого не відчуваю. Мене наче вирвали з реальності, закинули кудись у космос. Де холодна, непроглядна темрява. І страх.

Сильний, дикий страх. Він обплітає, душить, тягне кудись далеко, а я не можу відбитися. Мені треба… Треба зробити щось! Розплющити очі, почути тихий писк… Будь-який доказ, що я жива.

Я пам’ятаю скрегіт металу, сильний удар. Або навпаки? У пам’яті чітко закарбувалося те, як я боляче вдарилася головою. А після цього — провал. Непроглядна безодня, з якої немає виходу.

На секунду все осяває світлом, стає тепліше, а потім тягне назад. І я не можу вибратися.

Просто не можу!

Немов застрягла в чорній дірі, мене розщепило, знищило.

Господи, як страшно…

— Еліно, ти мене чуєш?

Чоловічий голос проривається в тишу, розбиває мій страх. Я чую його, я не одна. Намагаюся зосередитися, зібратися. Мій голос не слухається, але я відчуваю чиїсь дотики, міцну хватку на тілі.

Адже це добре?

Мене струшують, у голові дзвенить, тисне в потилиці. Я стискаюся, коли невідомий свариться, надто голосно лається. Накриває хвилями болю, що пульсує всім тілом.

А потім темрява зникає, замість неї — стурбоване обличчя Даміра.

Я морщусь від яскравого світла, але боюся знову заплющити очі. Здається, якщо хоч на секунду втрачу пильність, то знову опинюся в полоні мороку.

Я панікую від цієї думки, свідомість ніби розбивається на кілька шматків. Я витрачаю кілька хвилин на те, щоб зібратися. На щастя, чоловік не поспішає йти. Дає мені час позбутися залишків страшного сну.

— Що… — говорю тихо, по крихтах збираючи сили. — Що сталося?

— Я не хотів тебе будити, але ти плакала.

— Я… Ох.

У голові каша, думки розлітаються на всі боки, я нічого не розумію. Ледве знаходжу в собі сили, щоб сісти та озирнутися. Дамір допомагає мені, акуратно тримаючи за плече.

У будь-який інший момент я здивувалася б таким змінам у чоловікові, але зараз занадто зайнята власними відчуттями. Голова розколюється, та більше нічого не болить. Здається.

— Я мала на увазі, що сталося раніше? Я погано пам’ятаю. Аварія? — питаю невпевнено, усе таке нечітке. — Чому я не в лікарні? У мене може бути струс!

— Еліно, — ми з Даміром морщимося одночасно. Він — від роздратування, я — через гучність свого голосу. — Ти не пам’ятаєш? Ти була в лікарні, тебе оглядали лікарі. Струсу немає, переломів теж.

— Так? Так, здається…

Щось таке я згадую. Зараз туман сновидінь трохи розвіявся, вдається думати. Я пам’ятаю постійні запитання лікарів, обстеження.

Алієв теж був зі мною. Лаявся, розмовляючи з кимось телефоном, віддавав накази та сильно злив медперсонал. Я бачила, як одна з медсестер була за крок від того, аби вколоти щось чоловікові, а не мені.

— Іноді родичі гірші за пацієнтів, — сказала мені, ставлячи крапельницю. — Якщо він вам заважає, то кажіть, ми виженемо. Вам потрібен спокій та відпочинок.

— Він мій чоловік, — я прошепотіла так, наче це найкраще пояснення. — Ні, він мені не заважає.

Мені не хотілося бути тут одній, але до лікарні тато не приїхав. Принаймні до палати до мене він не заходив. Може, чекав унизу? У будь-якому разі, хай хоч Дамір поруч кричить, це краще, ніж залишитися на самоті.

— Чоловік? Тоді зрозуміло, — медсестра усміхнулася, поправляючи мою подушку. — Вони завжди кричать, коли хвилюються. Але все ж таки скажіть йому бути тихіше, тут і інші пацієнти є.

— Звичайно.

Але я так нічого й не сказала, прикрила на секунду очі, поки чекала лікаря, після уколів знеболювального мені хотілося спати… А потім настала темрява. Я навіть не пам’ятаю, як ми приїхали додому, мабуть, я весь час спала.

А потім цей страшний сон.

Жах.

Мене досі морозить після кошмару. Я сильніше натягую на себе ковдру, намагаючись зігрітися. Заспокоююсь, оглядаючи свою спальню. Дамір нависає наді мною грізною хмарою, змушуючи відчувати себе некомфортно.

— Тобі щось потрібно? — запитує, коли мовчання затягнулося. — Щось болить?

— Голова, але це не страшно. А хіба можна було забирати мене з лікарні? Не потрібне лікування?

— Ти в нормі настільки, наскільки це може бути. Машина вщент, а ти майже не постраждала. Везуча, — усміхається, хоч сам не виглядає радісним. — Відпочивай, Елін. Якщо щось знадобиться, то Марія Андріївна сьогодні лишилася тут на ніч. Подзвони їй, і вона все зробить. Добраніч.

Чоловік прямує до виходу, а я борюся із собою. Не хочу ні про що просити Алієва, але як тільки згадую про свій кошмар — то вибір стає до болю простим.

— Дамір, — кличу невпевнено, і він зупиняється біля дверей. — Ти… Гаразд, неважливо.

— Та кажи вже.

— Я просто… Мені моторошно зараз, лячно залишатися одній. Ти міг би поки що не йти?