Глава 15

— Мені точно обов’язково їхати? — запитую вкотре, хоча вже сиджу в машині Даміра. — Я ж не потрібна там.

— Здається, я тобі вже казав. Нам потрібно засвітитися разом.

Чоловік рубить словами, виїжджає з двору. Я кручуся на сидінні, розпускаю волосся, а потім стягую його у високий хвіст. Мені вперше настільки сильно не хочеться бачитися із сім’єю.

Завжди поспішала до них, раділа канікулам, а тепер це нагадує каторгу. Знову доведеться вдавати із себе щасливу дружину, відбивати незрозумілі нападки сестри. Прокручую в голові останню розмову з Евеліною, не розумію її вчинків. Вона сама не хотіла заміж за Алієва, вважала його страшним і старим, а на заході поводилася так, ніби я її коханого відбила.

— Досить, — Дамір стискає мою долоню, коли я вдесяте поправляю волосся. — Не метушись.

— Вибач, я просто нервую.

— Чому?

— Не вмію грати в гольф.

Мені зовсім не хочеться бути відвертою із чоловіком, він мені ніхто. Власне, у мене «когось» і не залишилося. Батько чітко дав зрозуміти, що тепер я одружена й більше він про мене не турбується. Навіщо? Адже все так вдало склалося, отримав максимум вигоди від того, що в нього була старша дочка.

— Візьмеш інструктора, — пропонує, збільшуючи швидкість. — Раніше ти про це не згадувала.

— Коли? Ми з тобою не спілкувалися, щоб обговорювати мої навички.

Відвертаюся до вікна, морщуся від того, що це звучало звинуваченням. Ми не те що не говорили, навіть не бачились. Він приїжджав пізно, а я не виходила зі своєї спальні зайвий раз.

Я займала себе тим, що готувала їжу, допомагала Марії Андріївні в будинку. Жінка здивовано косилася на мене, не звикла до того, що хтось із господарів бере участь у побуті. Але я і не господиня, щось між гостею та заручницею. Мені не складно, а хатній робітниці легше після лікарняного.

Проте голова була забита рецептом соусу, а не тим, де проводить свій час Дамір. На роботі або з кимось… Мені байдуже, але він міг хоч трохи дотримуватися правил пристойності!

Хоча, якщо спалахне новий скандал із його зрадою — чоловік більше не зможе звинувачувати лише мене. Буде привід розлучитися, він не зможе залишити мене силою!

— Поводься гідно, — Дамір наставляє мене, коли ми приїжджаємо до гольф-клубу. — Впораєшся?

— Стривай, — прошу його, коли чоловік тягнеться до ручки дверей. — Даміре, будь ласка, приділи мені дві хвилини.

— Ми вже й так запізнилися.

— Скажеш усім, що не міг відірватися від дружини, — пирхаю, давлю пальцями на перенісся. — Я хіба давала привід так поводитися із собою? Окрім втечі, — додаю поспішно. — Я нічого поганого не зробила. А ти весь час ставишся до мене так, ніби щоночі забираєш мене з клубу або відділення поліції. Я вмію бути чемною і не спричиняти проблем.

Дамір мовчить, трохи мружиться, краще розглядаючи мене. А я несміливо усміхаюся, сподіваючись, що між нами щось зміниться. Хоч раз він почує мене, а не просто стрілятиме своїм поглядом.

— Отже, впораєшся?

Я гарчу від злості, вискакую на вулицю за чоловіком, різкі слова крутяться на кінчику язика, але не встигаю нічого сказати. Нас уже зустрічає тато, доводиться повернутися до ролі щасливої дружини.

— Нарешті, — батько тисне руку Даміру, обіймає мене. — Ми вже перейшли на інше поле, поки ви дісталися. Затори?

— Проспали, пізно лягли спати. Усе ж таки, у нас поки що медовий місяць.

Це зовсім недоречно! Я опускаю погляд, відчуваючи, як горить шкіра на обличчі. Мене топить збентеженням, хоча нічого такого не було. Це Алієв не міг знайти ключі, які залишив у машині.

Я притискаюся до чоловіка, бо на нас спрямовані всі погляди, а варто татові відвернутися — б’ю його в бік, з грудей виривається хрипке зітхання. Радію, що спромоглася хоч якось відплатити за таку підставу, поспішаю слідом за батьком.

Машинально випростовую спину, коли бачу сестру та мачуху. Поправляю низ світлої кофти, впевнено крокую до них. У відповідь отримую таку саму штучну усмішку, від якої зводить щоки.

Я не збрехала Даміру — грати в гольф я не вмію. Тільки теорію знаю: береш ключку, б’єш по м’ячу, молишся, аби він наблизився до лунки. Батько часто виїжджав у цей клуб, але ніколи не брав мене із собою.

Дивлюся на те, як впевнено тримається сестра, і шкодую, що одразу не погодилася на пропозицію Даміра. Інструктор би мені зараз не завадив, щоб не осоромитися.

Я поглядом шукаю Алієва, але той уже відійшов із моїм татом, вони щось активно обговорюють. Проте я помічаю чоловіка, якого зовсім не очікувала побачити сьогодні.

— Нудьгуєш, Еліно? — Марат широко усміхається, дістає ключку із сумки, підходить ближче.

— Привіт. Я не думала, що ти будеш із нами.

— Довелося, — знизує плечима, не вдаючись у подробиці. — Потрібна допомога? Я помітив, що ти єдина не почала грати.

— Так. Я вперше тут. Якщо ти зможеш допомогти — я буду дуже вдячна.

Марат киває, погоджуючись. А я тішуся з того, що мені не доведеться провести день у гордій самотності. Ми разом прямуємо до потрібного місця, чоловік кладе м’ячик на спеціальну підставку.