Глава 14

Я почуваюся злодійкою, дарма що перебуваю в будинку законного чоловіка. Навшпиньки проходжу у вітальню, прислухаючись до звуків у будинку.

Несподівано у вітальні з’являється незнайома жінка й різко завмирає, помітивши мене.

Ми дивимося одна на одну, не кліпаючи.

— Ой, доброго дня! А ви, напевно, молода дружина нашого Даміра, — жінка намагається приховати інтерес, але не виходить. Поглядом по мені нишпорить, роздивляється. Але погляд цей м’який та добрий.

— Так, я Еліна…

— А я Марія Андріївна. Хатня робітниця Даміра. Я його ще підлітком знала, виріс на моїх очах, — навіщось додає вона, швидше за все, щоб підкреслити той факт, що має особливе розташування господаря будинку.

— Приємно познайомитися.

— Може, ви чогось хотіли б особливого на обід? Я зараз швидко приготую, — починає метушитися жінка.

— Я… не знаю навіть, що приготуєте, те й буде.

— Добре, Дамір попросив будинок показати вам. Я вже думала після весілля він зміниться, перестане стільки працювати, але ні. Хоча, може, все ще попереду, він ще недавно казав, що ніколи й ні за що не одружиться. А тепер ось, красуня яка… Ой, щось я розбалакалася. Піду.

Жінка ховається за дверима, що ведуть до кухні, а я опускаюся на диван і важко зітхаю. Так і не знайшла чим зайнятися сьогодні.

За пів години мені накривають стіл, усе пахне ароматно.

— Якщо у вас є алергія на щось, скажіть мені заздалегідь. Дамір дав розпорядження сьогодні до сьомої вечерю приготувати, побажань не залишив, тож якщо будуть якісь пропозиції, одразу ж повідомте. І покличте мене, як закінчите, можу посперечатися, до басейну та тренажерного залу ви ще не дійшли.

Жінка надмірно балакуча, але, найімовірніше, це позначається хвилювання. Це помітно по її рухах та погляду. Вона не знає, чого чекати від нової господині будинку, боїться не догодити, втратити звичне для себе місце.

Після обіду Марія Андріївна, як і обіцяла, проводить невелику екскурсію домом. Не впевнена, що зможу запам’ятати все з першого разу. Розміри будинку вражають. А зимовий сад на даху зачаровує.

Я помічаю, що жінка трохи кульгає.

— У вас усе гаразд? — питаю, коли ми спускаємось на перший поверх.

— А, так. Я два тижні тому послизнулася біля басейну, коли підлогу мила, і невдало впала. Сьогодні перший день, як я з лікарняного вийшла. На щастя, ніхто за два тижні не встиг рознести будинок.

Залишок дня я мучу своє тіло в тренажерному залі, щоб хоч якось забутися. Без телефона просто неможливо. Раптом я пропущу якісь важливі дзвінки?

А потім, щоб розслабитись, я йду на кухню і прошу Марію Андріївну довірити вечерю мені. Вона спочатку сумнівається, потім усміхається й підморгує мені:

— А-а-а-а, зрозуміла, хочете завоювати серце чоловіка за допомогою своїх кулінарних здібностей.

— Саме так, — видавлюю із себе усмішку й ховаю погляд, не люблю я брехати, навіть у дрібницях.

Той факт, що ніхто уявлення не має про наші з Даміром справжні стосунки одночасно й тішить, і засмучує. Тому що із сестрою чи мачухою своїми проблемами не поділишся, а тримати все всередині шалено складно.

— Чи є в нього якась улюблена страва?

— Дамір не вибагливий у їжі, їсть, що б не приготували.

Я не стримуюсь і голосно хмикаю. Не вибагливий, як же. А так одразу й не скажеш.

— А є ще щось, крім цибулі, що він не їсть?

— Цибуля, точно! Забула зовсім. Ну, ще він не любить торти, — понизивши голос до шепоту, вимовляє вона.

— Тепер ясно, чому його на весіллі так перекосило, коли він торт побачив, — сміюся, але хатня робітниця мій жарт не оцінила. У мене закрадається підозра, що в Даміра якась неприємна історія в минулому з тортом сталася. — Гаразд, ви можете йти відпочивати. Вечеря сьогодні на мені. Хочу із чоловіком провести вечір.

Я майже не брешу. Мені потрібно в Даміра телефон витребувати назад, а ще знову спробувати використати всі доводи, щоб вирватися із цього будинку, міста і країни. Своє майбутнє тут я давно не бачу. Не залишилося тут жодної дорогої мені людини. Раніше заради батька поверталася, але й батько мене зрадив.

Я недовго думаю, що приготувати на вечерю. Поглядаю на годинник на зап’ясті, хвилюючись, що не встигну до сьомої закінчити.

Знаходжу гарний посуд, сервірую в їдальні на дві персони стіл. Коли за вікном чується звук двигуна — накриваю на стіл, знімаю фартух і займаю місце навпроти того, де повинен сидіти Дамір.

З вітальні долинають голоси та кроки. Я вся напружуюсь. Чомусь руки тремтіти починають. Тягнуся за склянкою з водою, щоб змочити пересохле горло.

Коли двері в їдальні відчиняються, я різко встаю, готова вітати свого чоловіка та Марата, якого побачити тут я зовсім не очікувала.

Обидва чоловіки в ділових костюмах про щось спілкуються, але, побачивши мене, замовкають. Дамір кривиться, наче встиг забути про мою присутність у своєму будинку, а я своїм виглядом раптом про це нагадала.

— Вечеря готова! Я тарілку ще одну для Марата зараз принесу, — випалюю на нервах і несуся в кухню, відчуваючи печіння в області лопаток через пильний незадоволений погляд Даміра.