Глава 13

Додому ми повертаємось пізно. Я страшенно втомилася. Дається взнаки безсонна ніч, стрес і хвилювання. Автомобіль зупиняється на подвір’ї перед будинком, але ніхто не поспішає виходити з нього.

— Йди, — командує Дамір, коли помічає мою затримку.

— А ти? — питаю, ніби маю на це право.

Ставлення Алієва до мене змінилося відразу після того, як ми зникли від поглядів сторонніх людей. В автомобілі він жодного разу не торкнувся мене, не усміхнувся. Зникло те тепло, яке він випромінював стосовно мене там у залі. Я, звісно, розуміла, що це все не більше, ніж фальш і гра, але його колишня холодність після того, як я дізналася, яким він може бути, чомусь мене зачепила.

— Я не ночуватиму вдома, — вимовляє він, навіть не глянувши на мене. Так само сидить по інший бік від мене, закинувши голову назад і прикривши повіки.

— А де? — виривається, перш ніж я розумію, що я не в тому положенні, щоб ставити такі питання.

— Де і з ким я проводжу час, Еліно, тебе зовсім не стосується. Виходь, ти мене затримуєш.

— Так, звичайно, — я нервово смикаю ручку на дверях, практично вивалююсь із салону. Йду доріжкою до будинку, не оглядаючись. Знаю, що Дамір навряд чи дивиться на мене, але все одно намагаюсь тримати поставу.

Тільки коли за мною зачиняються вхідні двері, я можу видихнути. Знімаю туфлі, ноги шалено болять.

Задумливо йду до спальні, яка служить тепер мені в’язницею. Знову і знову прокручую сьогоднішній вечір. На мені все ще прикраси, які дав Дамір. Він не сказав, що потім їх треба буде повернути, але це й так зрозуміло.

Я довго воюю із застібкою на кольє, але вирішую не чіпати. Боюся зламати, а самій мені не впоратися. У результаті засинаю прямо в ньому, цього разу мене не мучить безсоння. Свідомість вимикається, варто мені торкнутися подушки.

Прокидаюся я від яскравого світла. Тіло огортає приємна втома, наче я занадто довго відпочивала, навіть мозок нашіптує: «досить уже спати». Шию тягне від кольє, я не звикла до таких прикрас, постійно відчуваю щось зайве. Тому я швидко одягаюсь і спускаюся вниз, щоб знайти того, хто допоможе мені позбутися цього дорогого нашийника.

І знаходжу одразу ж.

— Марате! — завмираю на нижній сходинці й гукаю чоловіка, який прямує до виходу.

Він завмирає, обертається, на його губах з’являється усмішка. Щира, а не пластмасова, як у всіх довкола. Не можу втриматись, така ж усмішка розпливається на моєму обличчі.

— Доброго ранку, — вітається він першим. — Чи краще сказати обіду?

— Я… від втоми довго проспала сьогодні, — не знаю, навіщо виправдовуюсь перед ним.

— Ти щось хотіла? Я поспішаю.

— А, так. Чи не міг би ти допомогти мені зняти кольє? Не змогла вчора впоратися із застібкою, і мені не хотілося б весь день бути одягненою в мільйони.

Марат усміхається, не відмовляється, рухається до мене.

— А чоловік твій що? Так був зайнятий тобою вночі, що не знайшлося жодної хвилини допомогти тобі? — запитує жартома, але я вся напружуюся. Розумію, що, швидше за все, в оточенні Даміра ніхто уявлення не має про те, що відбувається. І про те, що спимо ми в окремих кімнатах — теж.

— Та якось не до цього було, — хмикаю я. — Дамір всю ніч у кабінеті своєму над паперами просидів, — брешу, сподіваючись, що ніхто не в курсі пересування мого чоловіка.

Я повертаюсь до Марата спиною. Забираю волосся на лівий бік, затримую дихання, коли гарячі пальці чоловіка торкаються моєї шкіри.

Секунда. Тихе клацання, і я на волі.

— Ось і все, — я чую, як голос Марата раптом тихішим став. Між нами якась незручність раптом проросла. Мені треба подякувати та піти, але я приростаю до місця.

— Що тут відбувається? — поряд із нами раптом гримить голос Даміра, і ми відскакуємо одне від одного.

Дамір пропалює нас важким поглядом, наче ми зробили щось погане.

І в мене таке ж відчуття виникає, завмираю на місці, чомусь тягне виправдовуватись, що Марат тільки з прикрасами допоміг розібратися. Я кусаю кінчик язика, змушуючи себе мовчати.

Глитаю пересохлим горлом, не знаючи, що робити. Мене притискає до підлоги страхом перед чоловіком, ніби нас із Маратом зловили на гарячому.

Тільки один Марат, здається, не помічає атмосфери, що так швидко змінилася в будинку.

— Ти, Даміре, молодій дружині часу зовсім не приділяєш, навіть нікому допомогти із застібкою, — сміється Марат і простягає мені кольє.

Я з побоюванням дивлюся на чоловіка. Жарт Марата йому явно не сподобався, але він не поспішає про це повідомляти.

— Мені тобі віддати?.. — питаю, кивком вказуючи на кольє у своїх руках.

— Ні, це подарунок, — усміхається Дамір.

Я розумію, що в присутності Марата він не проситиме повернути коштовності, тому вирішую упакувати все акуратно у футляр, який так і залишився на столику з учора, і віддати, коли той повернеться додому.

Якщо повернеться, звісно.

Я розумію, що він, швидше за все, провів ніч з іншою жінкою. Намагаюся знайти в ньому якісь натяки на те, що він був з іншою, але не вдається. Сорочка випрасувана, волосся ідеально укладене. Коли він приїхав вранці, теж невідомо, адже я спала міцно.