Глава 12

Миготіння незнайомих облич, шум, спалахи фотокамер — усе це змушує мене ще більше нервувати, здригатися щоразу, коли рука Даміра лягає мені на талію. Коли його дихання лоскоче скроню. Коли він так притискає мене до себе.

Якби не знала, як він насправді ставиться до мене, якби не знала, що наш шлюб став йому тягарем, що одружитися хотів не зі мною, і що знайомі ми всього два дні — повірила б у те, що він і справді в захваті від «своєї чарівної дружини». Саме так він представляє мене кожному, хто підходить до нас, щоб привітатися.

І, звичайно ж, кожен із цих людей вишукує в наших стосунках підробку. Ці пильні, недовірливі погляди неможливо сплутати ні з чим. Усі вони бачили фотографії з моєю ганебною втечею. Дамір показав мені кілька дорогою сюди. Хтось фотографував нас потай.

Зараз я не здивована, що Алієв назвав мене жалюгідною копією Евеліни. Досі ці образливі слова колють усередині, але тепер я маю підтвердження. На тих фотографіях я виглядала огидно.

Розпатлана, боса і в брудній сукні стою поряд з автомобілем, на другому фото Дамір хапає мене за руку, з перекошеним обличчям щось каже. Ми зовсім не схожі на щасливу закохану пару.

— Я думала, ви у весільну подорож вирушили, не чекала вас побачити тут, — поряд із нами з’являється білявка, жадібно пожирає мого чоловіка поглядом, на мене майже не дивиться. Я одразу здогадуюсь, що їх у минулому явно щось пов’язувало. Від того, як вільно й нахабно вона з ним поводиться.

— Весільна подорож у нас трохи пізніше запланована, — стримано відповідає їй Дамір. — Чому я не бачу Антона? Ти одна?

— Він із партнерами спілкується. Ми після церемонії нагородження збираємось тісною компанією до нашого ресторану чкурнути, ти з нами? — запитує вона, при цьому виділяє ось це «ти», ніби мене в розрахунок не беруть.

— Дякую за запрошення, але не цього разу. Ми з Еліною довго тут не затримаємось. Радий був побачитися, — Дамір згортає розмову, підштовхує мене вперед. — Твої батьки приїхали, — тихо каже він, і я повертаюся туди, куди спрямований погляд Даміра.

— Алевтина мені не мати. Моя мама померла, — різко вимовляю я, але одразу натягую на незадоволене обличчя усмішку. Бо поряд із батьком під руку йде моя сестра. Та сама, яка розповіла мені багато жахів про Даміра, довела мене до параної й змусила вважати, що мій майбутній чоловік — огидний виродок.

А потім сама з радістю танцювала з ним на моєму весіллі.

Я стежу за реакцією Даміра. Адже її він так відчайдушно хотів. Дамір весь напружений. Він дивиться лише на неї, але потім вчасно згадує, де знаходиться.

— Даміре, і ви тут, — батько потискає руку новоспеченому зятю. Мачуха та Евеліна розглядають мене. Від їхніх поглядів не ховаються й дорогі прикраси, і те, що я не маю вигляд вбитої горем дружини.

Я, на зло всім, починаю усміхатися ще ширше. Хочу здаватися найщасливішою дружиною, і Дамір, на моє щастя, сам того не знаючи, допомагає мені це здійснити.

— Еліні було нудно весь день сидіти вдома, тому ми прийняли спонтанне рішення приїхати сюди. Добре, що й ви тут, мені треба відійти на кілька хвилин, перетерти наодинці одну важливу справу, але я не хотів залишати її одну. Придивіться за моєю дружиною, щоб не втекла, — Алієв говорить обережно, адже навколо нас повно вух, але батько, мачуха, я та сестра чудово розуміємо його натяк.

— Звичайно, — натягнуто усміхається батько.

Дамір розчиняється між інших запрошених, наша четвірка напружено поглядає одне на одного. Якось так виходить, що батько та мачуха відходять від нас на кілька кроків, щоб поспілкуватися зі знайомими, а ми із сестрою залишаємось удвох біля колони.

— Непогані сережки, — хмикає вона, — і кольє.

Я підношу руку до шиї. Усередині спалахує азартом.

— Подарунок Даміра на весілля, уявляєш? Навіть думати не хочу, скільки це добро коштує. Знаєш, думаю, я даремно так хвилювалася, батько не видав би мене заміж за погану людину.

— Вчора ти готова була на будь-що, щоб уникнути цього шлюбу, щось змінилося за цей час? — допитується Евеліна. — Ти домовилася з ним про щось?

— Домовилася? Хіба що спробувати пізнати одне одного краще. Звідки ти взагалі взяла всі ті чутки про те, що Дамір Алієв мало не звір, що мучить дів? Як на мене, він непоганий, та і як чоловік у ліжку хм… — багатозначно підморгую сестрі, та ж у відповідь щільно стискає губи, відвертається, вишукуючи в натовпі мого чоловіка.

Який він там у ліжку, я гадки не маю, але позлити сестру своїм ідеальним шлюбом і чоловіком мені дуже хочеться.

— Ти його всього день знаєш, не будь такою довірливою дурною дівчинкою, Еліно. А щодо його зовнішності… ну у всіх різний смак. Адже Дамір теж мені віддав перевагу.

Якби я була закохана в чоловіка, ця шпилька обов’язково досягла б свого призначення. Але я не закохана. Тому:

— Ти навіть уявити собі не можеш, скільки всього може змінитися за якихось двадцять чотири години. Тим більше, якби він дійсно вважав тебе кращою, то не одружився б зі мною. Алієв не та людина, яку можна змусити щось зробити. Не думаєш?

Сестра лише пересмикує плечима. Її теж не сильно зачіпають мої слова. Ми обидві залишаємося незадоволені суперечкою, граємо в показову байдужість.