Глава 11

У бутику мене зустрічає миловидна дівчина, дізнавшись моє ім’я, одразу ж пропонує пройти в приміряльну і приносить кілька варіантів вбрань. Чорна сукня-чохол виглядає до пари моєму настрою — траурна. У білій я гублюся. А ось темно-синя сидить на мені ідеально. Підкреслює груди та широкі стегна.

Одяг тут набагато кращий, ніж у тих шоурумах, де я була раніше. Виглядає елегантно, але при цьому не занадто зухвало. Ідеально.

Розпускаю волосся, кружляю навпроти дзеркала. Мені приносять туфлі на високих підборах. Я розглядаю своє віддзеркалення, залишаюся задоволеною. Сподіваюся, що Дамір також залишиться задоволеним моїм вибором.

— Ну як вам?

— Мені подобається. Думаю, на цій сукні зупинюся. І туфлі також візьму. Вони добре поєднуються із цією сукнею.

Я знімаю із себе одяг і віддаю дівчині. Поки переодягаюся, мені пакують покупки. Я підходжу до стійки, чекаю, коли виб’ють чек. Мені називають суму, від якої мені погано стає.

Батько ніколи не обмежував мене у витратах, коли це стосувалося його іміджу. Дорогий університет, найкраща школа-інтернат. Але навіть із татом я жодного разу не витрачала таких нечуваних сум на звичайний одяг. Причому для того, щоб одягнути лише один раз. Весільна сукня не береться до уваги, звичайно.

Але мене сюди Дамір відправив, отже, розумів, скільки грошей я тут залишу. Сподіваюся, що ліміту на його картці достатньо, щоб не зганьбитися перед консультантами.

— Картка, готівка? — запитує в мене дівчина.

— Картка, — дістаю із сумочки пластик, прикладаю до зчитувача.

— Введіть пін-код, будь ласка, — просте прохання спричиняє паніку.

Пін-код?

А Дамір його взагалі називав? Я намагаюся згадати ці цифри, але не виходить. У голові порожнеча. Алієв не сказав мені його, а я забула спитати.

Дівчина чекає, коли я введу чотири цифри, а я червонію під її пильним поглядом. Мені стає ніяково й соромно. Відчуття, наче я вкрала цю картку й намагаюся незаконно витратити з неї гроші.

— Я… пробачте, дайте мені кілька хвилин. Картка чоловіка, а я не пам’ятаю пін-код від неї. Телефон у машині залишився, зараз, — мені доводиться виправдовуватися. Хоча цього не варто робити, адже зрозуміло, що від Алієва до них не прийде шахрайка.

— Звичайно, — киває менеджер, і я практично вилітаю з бутика.

Відчиняю дверцята машини з боку водія та прошу Миколу:

— Ви можете ще раз Даміра набрати, будь ласка?

Той киває, мовчки простягає телефон. Два гудки та незадоволене:

— Алло?

— Це… це знову я… Еліна.

— Я зрозумів, що не Микола. Швидше, у мене зустріч.

— Я… У бутику… — чомусь починаю заїкатися. Завжди жвава й зухвала, з Даміром я перетворююсь на несміливу тихоню.

— Тобі нічого не підійшло? Не мимри!

— Я розплатитися не можу. Ти мені пін-код не сказав, — випалюю голосніше, ніж варто було б, у моєму голосі прослизають нотки звинувачення в його бік.

— Двадцять тридцять сім. Запам’ятаєш? Чи за хвилину знову зателефонуєш?

— Запам’ятаю, — раптом сміливо гаркаю у відповідь у такому ж тоні, як і він.

Дамір вимикається, не попрощавшись. Немов кожна розмова зі мною йому в тягар. Може, так і є. Я теж не горю бажанням перетинатися з Алієвим, але я приймаю правила гри. І йому доведеться!

Я повертаюсь у бутик. Тремтячими пальцями натискаю чотири цифри, боячись помилитися. Але транзакція проходить. Усе вірно.

— Дякую за покупку. Приємного вам вечора, — передає мені пакунки дівчина.

— І вам дякую, — усміхаюся вимучено, думаючи про те, що цей вечір для мене навряд чи буде приємним. Я б воліла залишитися в кімнаті й сумувати за своїми нездійсненими мріями.

Усередині щось стискається, варто подумати про майбутній захід. Я не хочу туди йти, усміхатися незнайомим людям, почуватися непотрібною. Чомусь немає сумнівів, що я весь вечір проведу, підпираючи стінку, поки Дамір ігноруватиме мене й розмовлятиме зі знайомими йому людьми.

Сподіваюся, що все мине швидко й легко, ми переконаємо всіх у нашому щасливому шлюбі й після цього повернемось додому.

Всю дорогу до салону краси я думаю про те, що Микола не ходив зі мною магазинами, терпляче чекав у машині.

Отже, будь-якої миті я можу поїхати за покупками й втекти.

***

Дивлюся на себе в дзеркало й шалено хвилююся. Розумію, що виглядаю як ніколи ідеально, але це не скасовує невпевненості в собі. Великі очі виділяються на блідому переляканому обличчі, руки тремтять так, що ледве вдається закрити ковпачок на флакончику з парфумами.

Я намагаюся опанувати себе, адже нічого такого не відбувається, але той факт, що мені потрібно провести вечір у колі незнайомих мені людей, прикидатися щасливою дружиною Даміра, не звертати уваги на його ставлення до себе — не дає мені розслабитися ні на мить.

Долоні пітніють, тіло пробирає дрібний озноб. Я дивлюсь на годинник і розумію, що часу не лишилося. Якщо зараз не вийду, то викличу в Даміра хвилю невдоволення. Він надто ясно дав зрозуміти, що чекатиме мене у вітальні рівно о сьомій вечора. І не хвилиною пізніше.