Глава 8.3

Не знаю чого саме я чекала від батька, але точно не того, що він перекладе на мене всю відповідальність за проблеми, які він створив. Він міг подзвонити Даміру, поговорити з ним, знайти компроміс. Хоча... Мабуть, той і не слухав би мого батька. На весіллі вони майже не говорили, надто Алієв був злий через підміну нареченої.

І як мені тепер бути? Батько не заступатиметься, сам Дамір не погодиться через бажання вчинити наперекір. А я виявилася нікому не потрібною.

Як мені тепер... А якщо виїхати з країни  та нікому про це не сказати? Адже паспорт у мене не забирали, гроші я відкладала і навіть підробляла потайки, нікому не розповідаючи. Я можу сама купити квитки та поїхати прямо до аеропорту. Адже Дамір не триматиме мене силою в будинку цілодобово.

Я піднімаюся на другий поверх, прокручуючи цю думку в голові. І з кожною секундою все більше переконуюсь, що це може спрацювати. Головне опинитися за кордоном, а далі ніхто нічого не зробить.

Уявляю, який переполох буде, якщо Алієв спробує мене забрати. А через пів року я опинюся на іншому континенті, там нікому не буде діла до того, що тут у мене лишився чоловік.

Я заглядаю в одну з кімнат, пробираюся всередину, залишаючи валізу біля дверей. Спальня здається зовсім необжитою, ніяких зайвих меблів, навіть тих дивних картин. Значить тут ніхто не живе і можна спокійно заселятися.

Я падаю поперек ліжка, витягаючись. Уявляю, як скоро вилечу назад додому. Адже саме коледж та гуртожиток, а не маєток батька, були для мене домівкою стільки років, місцем, де я почувала себе своєю.

Закриваю очі, згадуючи, як раніше було добре. Вічні суперечки з однокурсником на історичні теми, заняття до глибокої ночі. А як ми з подругами шукали найкращу каву у всьому місті, навіть рейтинг свій склали…

Я посміхаюся, згадуючи найкращі моменти. Втома бере своє, мене повільно затягує у сон. Там все добре, немає ніякого Алієва, батька з безглуздим рішенням про весілля, сестри з її страшними розповідями...

Віддалено я чую, як грюкають вхідні двері, потім ще раз. Чоловічі розмови долинають крізь сон, стають все голоснішими й голоснішими, вириваючи мене з виру прекрасних спогадів упереміш зі снами.

Розчаровано стогну, коли розумію, що нормально поспати знову не вийде. Я поспала не більше як годину, але стан розбитий і млявий. Ще кілька хвилин прислухаюся до гучних обговорень, а потім не витримую. Мене спалює цікавістю, що відбувається.

Я крадусь до сходів, намагаючись нічим не видавати себе. Підслуховувати погано, але мені потрібно розуміти, наскільки поганий настрій у Даміра. Що могло статися за кілька годин?

Алієв стоїть до мене спиною, продовжує вичитувати натовп, що зібрався, не підбирає пристойних виразів. Він не помічає моєї присутності, але мене бачить інший чоловік, брови якого повзуть угору.

– Даміре, - незнайомець кличе мого чоловіка, але той не реагує.

– Це і тебе стосується, Марате. Ти за неї відповідаєш.

– Слухай, це…

– Знайдіть її. З-під землі дістаньте! – Дамір кричить так, що вуха закладає. – Поверніть мою дружину в цей будинок, інакше зникнете слідом за нею. Зрозуміло?

Я ковтаю гірку слюну, стискаючи пальцями бильця. Не впевнена чи варто говорити чоловікові про те, що я стою за його спиною і нікуди повертати мене не потрібно.