Глава 10

— Які саме правила? — я уточнюю, сідаючи навпроти чоловіка. — Чого ти від мене хочеш?

Я почуваюся так, ніби справді сиджу на переговорах. Бракує лише купки паперів та адвокатів. Шкода тільки, що нам у коледжі не розповідали, як поводитись у такій ситуації.

Правила — це не складно й не так страшно. Поки я навчалася в школі-інтернаті, у нас їх було під зав’язку. Не бігати, не сміятися голосно, спати лягати рівно о дев’ятій, на обід не спізнюватися. Ось там явно дали мені досвід майбутнього шлюбу.

— Головне правило, Еліно — це не створювати мені проблем, — Дамір говорить це так, наче я його занадто втомила, хоча ми навіть не почали розмову. — Я багато років працював над репутацією не для того, щоб дівчинка на зразок тебе все зруйнувала.

— Я і не збиралася. Даміре, я просто хочу нормально жити.

— Нормально, — чоловік вимовляє це слово з особливою інтонацією, наче знущається. Тільки я не можу зрозуміти причину. — Я не сумніваюся, Еліно, що ти цього хочеш. Це тобі.

Алієв пускає по столу пластикову банківську картку, я автоматично ловлю її. Кручу в пальцях платину, чекаю на продовження. Чому чоловік дає мені її? Роздумую, чи може шпурнути йому назад цю картку, але вирішую не злити Даміра ще більше.

— Це не моя, — кажу врешті-решт, так і не підібравши правильних слів.

— Тепер твоя. Там стоїть ліміт, але на нормальне життя вистачить. Купуй усе, що тобі потрібно, головне, не турбуй мене цим.

— Але… Мені не потрібні твої гроші!

Я прикушую губу відразу, як тільки вимовляю це. У мене ж немає роботи зараз, а батько… Від нього більше не варто чекати подарунків, він повністю зіпхнув мене під опіку Даміра. Якщо навіть не захотів допомогти з від’їздом, то й тут не виручатиме.

А якщо я витрачатиму відкладені гроші, то потім мені не вистачить на квиток… Я не хочу нічого приймати від Алієва, тим більше користуватися його карткою.

— Еліно, яке перше правило?

Дамір ніби каже м’яко, але я в його голосі чую сталь та погрозу. Повітря вібрує, атмосфера швидко змінюється. Тисне напругою, змушуючи пропищати відповідь.

— А ти зараз саме те й робиш, що створюєш мені проблеми. Узяла, подякувала, закрила тему. Це, вважай, друге правило. Я не збираюся бігати та платити за всі твої покупки. Жодних клубів, барів, сумнівних друзів. Якщо я почую хоча б натяк на те, що ти кудись вляпалася, то замкну вдома.

— Ти не можеш так вчинити! Я тобі не полонянка, щоб сидіти під замком.

— Ти так думаєш? — Дамір посміхається, але я впевнено киваю. Це вже на викрадення схоже! — Тоді подумай ще раз.

— Господи, ти серйозно. Ти готовий замкнути мене тут.

Повітря катастрофічно не вистачає, легені палають через це. Я не можу повірити в почуте. Чоловік ні краплі не жартує, не намагається зменшити напругу. У нього в очах плещеться руйнівна правда, що він справді так зробить, якщо я дам для цього привід.

Мене наче висмикнули з реальності та закинули кудись у середньовіччя, де слово чоловіка — закон. Це здається таким абсурдом, що мені хочеться кричати від злості. Але я мовчу, зчепивши зуби. Не можна зараз сперечатися з Даміром, нехай він розслабиться, а я потім швиденько втечу й на цьому все закінчиться.

— Жодних клубів, — обіцяю, присягаючись, бо все одно їх не люблю. — Я не планую створювати тобі проблем.

— От і домовилися. Миколу я приставлю до тебе, возитиме куди треба. Без нього з дому ні ногою.

— Добре. Ще якісь правила?

— Поки що трьох достатньо.

— Отже, три.

Я намагаюся звучати впевнено та спокійно, але мій голос тремтить. Даміру не хочеться возитися зі мною, це зрозуміло й очевидно, тільки чому не можна поговорити нормально, а не роздавати накази?

Я кидаюся до плити, коли дзвенить таймер.

Маленький перепочинок дозволяє все обміркувати й розкласти по поличках ці три дурні правила. Я чекала на умови набагато гірші, а з такими можна жити спокійно.

— Даміре, а де в тебе тарілки? Я не знайшла.

Хвилююсь трохи, готуючи для чоловіка.

— Уявлення не маю. Знайди десь. Я на кухні не часто буваю.

Злість починає повільно закипати в мені, повзе тілом, тисне в горлі. Я нічого не відповідаю Даміру, хоча хочеться кинути виделкою в нього.

Це перманентний стан, але зараз він посилюється.

Я не повинна його обслуговувати! Але терплю. Нагадую собі про навчання, дорогу несмачну каву в аеропорту, подруг… Мені нескладно накрити на стіл, якщо після цього Алієв відпустить мене назад.

— Смачного, — бажаю абсолютно нещиро. — Тепер ми обговоримо мій від’їзд?

— Ти поки що нікуди не їдеш. Подивимося, як ти поводитимешся під наглядом. Якщо впораєшся, то поговоримо далі.

— Тобто ти не проти, щоб я продовжила навчання, правда?

Я питаю з надією, бо це справді важливо для мене. Ліга Плюща була мрією із самого дитинства після популярного серіалу. Я старанно працювала для цього, адже мені залишилося так мало.