Глава 9.2

Я облизую пересохлі від хвилювання губи, ковтаю слину, відчувши погляд Даміра на них. Відчуття такі, наче я зробила крок у прірву й лечу вниз. Ще секунда — і розіб’юся об гостре каміння. Я гадки не маю, чого можна очікувати від чоловіка. Адже я його зовсім не знаю.

Я проклинаю свого довгого язика, але й водночас жадаю справедливості. Мені не потрібні його нещирі вибачення, але відмовлятися пізно.

Я пишаюся своєю витримкою, майже не сіпаюся, коли Дамір підходить впритул. Здається, якщо я зроблю вдих глибше, то впруся грудьми в нього. Думаю про це і відразу затримую подих, від гріха подалі.

Алієв дивиться на мене, його погляд впивається в моє обличчя. Мені дико хочеться відсахнутися, але я намагаюся щосили не показувати страху перед чоловіком. Якщо відступлю зараз, то моя думка в цьому будинку ніколи не буде враховуватись.

Батько завжди повторював, що з партнерами потрібно поводитися впевнено й тиснути з позиції сили, не показувати слабкості й не боятися. Мені з Даміром не бізнес спільний вести, але шлюб — це ж теж партнерство, правда?

— Хм, — чоловік посміхається, тягне до мене долоню.

Серце тарабанить у грудях, заглушає інші звуки. Що він збирається робити? Алієв же не поцілує мене? Ні, звісно, ​​ні, це просто абсурд. Чоловік ясно дав зрозуміти своє ставлення до мене.

Але він так близько, що я відчуваю його ментолову жуйку, легкий аромат одеколону, запах самого чоловіка. Помічаю ледве стягнуту шкіру біля шраму, який зовсім не такий величезний і потворний, як мені описували.

— Еліно, — він тягне моє ім’я, і ​​мені це зовсім не подобається. Ще трохи, і його губи торкнуться моїх. Так близько, занадто. Я ціпенію від очікування та змішаних емоцій. Що він творить? — Пробач.

Вимовляє й одразу смикає свою руку, відходить від мене. Настільки стрімко, що мені потрібно кілька секунд, щоб усвідомити те, що відбувається. І це все?

— Що?

— Пробач мені. Ти маєш рацію, я поспішив із висновками. Попросив вибачення. Тепер ти задоволена?

— Я… Так, — часто киваю, стискаю пальцями ручку валізи. Усе ще не вірю, що він і справді попросив вибачення. — Чудово. Коли ми зможемо поговорити? Ти обіцяв, що як повернешся додому…

— Та щоб тебе! Гаразд. Приготуй щось поїсти, я прийму душ і потім ми з тобою поговоримо, — різко відповідає він.

— Приготувати?

— Так, Еліно. Приготувати обід. Це коли ти береш продукти, використовуєш їх і виходить якась смачна страва. Такому у твоїх пансіонах не вчили?

— Мабуть, у твоїх академіях також не всьому навчали. Манерам, наприклад, — жодного переляку та хвилювання, повторюю слова батька як мантру. — Припини мене ображати. Будь ласка. Я вмію поводитися з ножем, сковородою та плитою, але в тебе немає жодних продуктів, зовсім. Мені немає з чого готувати тобі обід, Даміре.

— Дідько.

Кривить губи, відвертається. Не визнає своєї помилки, тільки хмуриться, намагаючись знайти рішення. Я повільно відступаю до дверей, вистачить із мене товариства чоловіка. Моя сміливість витікає так само швидко, як з’явилася, залишаючи в розгублених почуттях.

— Охорона привезе продукти, придумай щось просте.

Я киваю, поспішно вилітаючи з кімнати, коли Дамір смикає на собі сорочку. Навмисно вибираю спальню якнайдалі від чоловіка, щоб зайвий раз не перетинатися з ним.

Я розбираю свою валізу, забиваю порожні полиці в шафі. Ну чому я не перевірила відразу все в тій спальні? Не було б жодних проблем, і ніякої близькості Алієва теж не сталося б.

Згадую, що залишила телефон у кімнаті Даміра, але не поспішаю за ним повертатися. Потім попрошу чоловіка віддати. Я чую шум унизу і йду забирати продукти.

— Господине, приймай доставлення, — Марат складає пакети на стіл, привабливо усміхається. Так разюче відрізняється від похмурого Даміра. — Все нормально?

— Так.

Я намагаюся надати собі безтурботного вигляду, щоб ніхто не бачив проблем у нашому шлюбі. Не варто іншим знати про те, що відбувається за зачиненими дверима. Це тільки між нами з Алієвим, мені потрібно відіграти свою роль ідеально. Можливо, потім так набагато простіше буде втекти.

— Ви так швидко купили все? — здивовано оглядаю продукти, минуло всього хвилин двадцять, не більше. Старанно переводжу тему. — Тут поряд є магазин?

— Так, за п’ять хвилин від будинку. Тож якщо щось потрібно, звертайся.

— Марате, — я окликаю охоронця, коли він іде до виходу. — Марат же, правильно? Я — Еліна.

— Я знаю. Це моя робота.

— Так, точно, — почуваюся дурною, відводжу погляд. — Я просто хотіла спитати… Чому ніхто не знайшов мене одразу? Хіба не перевіряли всі спальні?

— Перевіряли всі, окрім кімнати Даміра. Туди нікому не можна заходити. Окрім тебе, звісно.

Звісно, мені туди теж не можна. Обходитиму ту спальню десятою дорогою, аби не злити Даміра ще сильніше. У нас і так вистачає проблем.

— Охорона кликала вас, але ви не відповіли.

— Я заснула, вибачте, — кажу тихо і зніяковіло відводжу погляд.