Глава 9

— Мені все ясно, — незнайомий чоловік серйозно киває, але наступної секунди починає сміятися в кулак. — Дамір, а премію випишеш, якщо я швидко знайду твою жінку?

— Тобі весело, Марате? У твою зміну вона зникла, з тебе й питатиму.

— Виходить, премії не буде. Зрозумів, Алієв. Усі вільні, я потім із вами розберуся.

Марат звертається до охорони, яка беззаперечно виконує наказ, прямує до дверей. Чоловіки кидають у мій бік погляди, а потім перемовляються між собою. Але куди більше мене турбує реакція мого чоловіка.

Він напружується, не бачу його обличчя, але впевнена, що Дамір злиться. Йому не подобається самовпевненість Марата, а той не поспішає виказувати мене. Може, я встигну повернутися до своєї кімнати? Роблю крок назад, оступаюся і ледь не падаю на спину, в останню мить хапаюся за поручні.

Алієв різко обертається на шум, його погляд впивається в мене. Зморшка на чолі стає глибшою, виказуючи розгубленість чоловіка. Він мовчить понад хвилину, а потім холодно питає:

— Ти де була, Еліно?

— Спала, — розумію, що говорю щось не те. Дамір хмуриться ще сильніше, невдоволено підтискає губи. — Чи мені треба було на кухні чекати? Я не знала.

— Тебе вся охорона шукала, не прикидайся.

Чоловік робить крок до мене, а я боюся, не знаю, чого від нього чекати. Надто дикий у нього вигляд, щоб вірити в безневинність його задумів. Груди часто здіймаються, пальці стиснуті в кулаки, а в очах… Там такий вихор гніву підіймається, що змітає мене з ніг.

Я роблю ривок, хочу сховатися в спальні. Ірраціональний страх здіймається, душить зсередини, поки я перестрибую сходи. Ось тільки не встигаю добігти до кінця сходів, Дамір набагато швидший. Він стискає мою руку, гальмує, смикає до себе.

— Що ти тут влаштувала? — випалює мені в обличчя, тримає так міцно, що не вирватися. — Вирішила привернути мою увагу?

— Ні, я не хотіла.

— Зате вийшло. Тільки навряд чи ти будеш цьому рада.

Шумно втягую повітря, шморгаю від образи. Я нічого не зробила, а чоловік поводиться зі мною так, ніби я вічно створюю проблеми. Це так незаслужено. І гірко від розуміння, що з моєю сестрою Алієв би ніколи так не поводився.

— Ей, Даміре, ти легше давай, — Марат втручається, і я йому безмежно вдячна за це. Намагаюсь подивитися на чоловіка, але Дамір перекриває весь огляд. — Не гарячкуй, нормально поговоріть.

— Без тебе розберемося.

Кидає злісно, але при цьому відступає на крок, повертає мені крапельку особистого простору. Алієв довго думає, мабуть, не хоче при сторонніх влаштовувати сварку. Я завмираю, не ризикую більше тікати. Наче якщо не рухатися, то чоловік забуде про мене.

— Чому тебе ніхто не міг знайти? — запитує набагато спокійніше, щосили контролює голос. — Мене викликали, бо ти зникла.

— Але я тут була весь час. Я спала нагорі, не чула нічого. Тільки як ти всіх вичитував.

— Покажеш мені цю кімнату-невидимку. Цікаво, як її пропустили, коли скрізь дивилися.

Я знизую плечима, адже це не моя турбота, якщо охорона не справляється зі своїми обов’язками. Жаль тільки, що я раніше про це не дізналася. Поки вони обшукували будинок, я могла тихенько втекти до аеропорту.

Чоловіки йдуть за мною, поки я веду їх довгим коридором. Завмираю на секунду, намагаюся згадати, яку саме кімнату я вибрала. Зазираю в одну, але там порожньо.

— Згадати не можеш? — Дамір каже мені в спину, поки я оглядаю ще дві інші спальні, а наприкінці взагалі потрапляю до кабінету. — Закінчуй цирк, Еліно, у мене не так багато часу залишилося. Краще прямо розкажи, де ховалась, і все.

— Я ж не винна, що в тебе всі двері однакові! — я спалахую, не можу більше це терпіти. Збудував величезний будинок, а тепер сердиться, що я не запам’ятала нічого. — А, от! Бачиш, моя валіза стоїть.

Я видихаю, знаходячи потрібну кімнату. Виразно дивлюся на чоловіка, сподіваючись, що він хоч трохи зніяковів через свою поведінку. Але Дамір — кам’яна брила, яку нічого не зачіпає. Тільки Марат сміється.

— Сам би міг здогадатися, — чоловік відверто насолоджується ситуацією. — Де ще спати твоїй дружині, як не у твоїй спальні? Гаразд, якщо все гаразд, я до хлопців піду, влаштую їм розбір.

— Твоя спальня? — голос раптом сідає, коли ми залишаємось наодинці. — Я не знала, вона виглядає необжитою. Вибач, я зараз виберу іншу.

— Чудово.

— Але… — я мнусь на порозі, хоча треба швидше йти звідси. — А ти не хочеш перепросити?

Дамір різко розвертається до мене, припиняє розстібати свою сорочку. Дивиться так, що я шкодую про свої слова, але вирішую йти до кінця.

— Я тебе не почув, Еліно. Мені тут здалося, що ти…

— Перепросити, — повторюю твердо, а всередині вся тремчу. Всю силу волі прикладаю, щоб не відвести від нього погляд. — Ти на мене просто так накинувся, звинуватив без доказів. Я не винна, що твої люди не змогли знайти мене.

— Не наривайся.

— Вибачення.

Я схрещую руки на грудях, не рухаюся з місця. Інстинкт самозбереження волає, щоб я помовчала. Всередині все завмирає, коли Дамір робить крок до мене. Пальці починають тремтіти від хвилювання, я ось-ось зірвуся з місця.