Глава 8.2

Я видихаю, коли за чоловіком зачиняються двері. Я зовсім не звикла розмовляти з персоналом, давати відмах, чогось просити. Батько, звісно, мав і охоронців, і водіїв, домробітниць… Багато обслуги насправді, але ніхто з них не чекав від мене якихось вказівок. А Микола чекає… Хоча я сумніваюся, що й тут моя думка враховуватиметься. Принаймні слова Алієва значать набагато більше.

Я швидко оглядаю перший поверх, де все чимось нагадує будинок батька. За винятком відсутності безлічі статуеток, які так любить моя мачуха й тягне з кожної поїздки. У Даміра взагалі немає ніякого декору, якщо не рахувати парочки незрозумілих мені картин. Складається враження, що чоловік тут і не живе. Як будинок облаштували під час будівництва, так він від себе нічого й не вніс.

— Він одним шоколадом харчується?

Запитую в тиші, коли не знаходжу жодної їжі на кухні, окрім двох шоколадних батончиків. Зовсім нічого немає, навіть фруктів чи хліба, у холодильнику знаходжу кілька пляшок соку — й на цьому все. Та коли батько забував мені переказати гроші на життя, у мене й те більше продуктів було! Дамір тут хоч іноді буває чи кухня створена лише для галочки?

Я дозволяю собі трохи погосподарювати, заварюю чай із бергамотом, розриваю пакування одного з батончиків. Голод раптом прокидається, нагадує про себе. Учора через нервове потрясіння я нічого до ладу не їла, а сьогодні мені й не світить, зважаючи на все.

З вулиці долинає шум машини, і я підриваюся, дивлячись у вікно. Від думки, що Дамір уже повернувся, пульс зашкалює, тіло наливається свинцем, дихати виходить через один раз.

Я не бачу обличчя чоловіка, але з фігури розумію, що це хтось інший. Спина не така широка, зріст здається трохи меншим. Незнайомець прямує до невеликої будівлі поруч, мабуть, це і є будиночок охорони.

Не Дамір.

Добре. Добре, мабуть. Я не готова до розмови з ним, не зараз. Щоразу так складно вимовити хоч слово в присутності чоловіка, неможливо зібратися, коли на тебе дивляться таким злим поглядом.

Телефон на столі вібрує, і я оживаю, бачачи ім’я батька. Вмить забуваються всі образи, його грубі слова, як він зі мною вчинив. Найголовніше для мене — втекти за кордон, на навчання, це бажання перекриває все, що сталося.

— Еліно, я ж просив не відривати мене від роботи.

— Я пам’ятаю. Але ти читав, що я тобі писала? Дамір не дав мені полетіти, а рейс усього за годину, я не встигну. Ти ж мені обіцяв!

— Обіцяв? Хіба? — хмикає батько.

— Так! Ти казав, що мені не треба кидати навчання. Адже ти сам мені купив квитки назад. Мовляв, весілля зіграємо та назад. Такі були умови.

— Ах, звичайно, — батько вимовляє задумливо, згадуючи. Я уявляю, як він зараз киває головою, прокручуючи нашу розмову в пам’яті. Тато мовчить кілька довгих хвилин, але потім вимовляє:

— Звичайно, люба, ми обговорювали цю можливість із тобою. Ти поговори з Даміром, впевнений, що він зрозуміє все.

— Він мене навіть слухати не схотів. Відправив додому, а сам лишився в готелі. Навіщо тоді було оплачувати мені навчання, якщо воно зараз нікому не потрібне? Відправ мене назад, — вимагаю я, зараз нагадуючи собі сестру.

— Еліно, тепер тобі з Даміром потрібно все обговорювати. Якщо він не захоче тебе відпускати, то я нічого не можу вдіяти. Алієв твій чоловік.

— Чоловік, якого я не хотіла! Це ти його вибрав. Ти віддав мене, як…

— Еліно! — батько гаркає, змушуючи замовкнути. — Не говори зі мною в такому тоні. Передзвониш, коли згадаєш про повагу.

Він просто кидає слухавку. Кілька секунд дивлюсь у потемнілий екран, не можу повірити, що батько так чинить. Відхрещується від мене, залишаючи віч-на-віч з усіма проблемами.