Глава 8. Еліна

Всю дорогу до будинку я намагаюся достукатися до батька. Надсилаю десятки повідомлень про те, що я не змогла поїхати на навчання, скаржуся на те, що Дамір мене не відпустив, вирішив усе за двох.

Я не можу зрозуміти чоловіка, хоча дуже намагаюся, щосили шукаю виправдання такому вчинку. Алієв чітко дав зрозуміти, що я його зовсім не цікавлю, але відмовляється від можливості жити колишнім життям. Хіба це не найкращий вихід у нашій ситуації?

«Зайнятий».

Одне слово, короткий відмах від батька, а потім іде повне ігнорування. Невже йому байдуже, що тепер зі мною буде? Жодної допомоги, співчуття, порад…

Я щосили стискаю телефон, хоча хочеться його кудись кинути. Найкраще — у голову одного зухвалого, самовпевненого та безсердечного чоловіка. Уявляю це, і мені стає трохи легше.

А коли мені починають писати однокурсниці, на секунду мені вдається забути про все. Подруги вже повернулися до нашого гуртожитку, кличуть відсвяткувати закінчення канікул. Розглядаю надіслані ними фотографії, й на душі стає тепліше. Гріє можливість, що ми знову зустрінемося, а головною проблемою буде скласти два іспити в один день.

Мені потрібно дочекатися вечора, поговорити з Алієвим спокійно. Якщо я вилечу нічним рейсом, хай навіть завтра — то встигну до початку навчання, жодної пари не пропущу.

— Приїхали, Еліно Веніамінівно.

Микола забирає мою валізу з багажника, влаштовує мені невелику екскурсію. Гід із чоловіка нікудишній, усе обмежується короткими фразами «Кухня там», «Спальні на другому поверсі», «Вихід на задній двір через гараж».

— Тут нікого більше немає? — питаю, прислухаючись до тиші. Мені не хочеться ні з ким говорити, але здається, що на самоті я збожеволію.

— На сьогодні Дамір Рустамович відпустив увесь персонал, окрім охорони.

Киваю, напевно, так усе ж таки краще. У мене буде час трохи заспокоїтись і все обміркувати. Під час весілля була плутанина, після — теж. Тепер є можливість прийняти нову реальність і придумати, як діяти далі.

Я вивчаю кімнати, розглядаю химерну картину у вітальні. Заплутані різноколірні мазки переплітаються між собою, але зрозуміти задум художника в мене не виходить. Сучасне мистецтво — не мій сильний бік.

Микола відкашлюється, привертаючи увагу до себе:

— Може, допомогти з валізою? Я віднесу її до вашої кімнати.

— Ні, не треба, я сама.

Я навіть не впевнена, чи приготовлена для мене кімната в цьому будинку. Навряд чи Дамір хоче, щоб я облаштувалась у його спальні, але дивно буде, якщо я попрошу Миколу провести мене до вільної кімнати. Адже чоловік та дружина рідко ночують окремо. А я впевнена, що Алієв планував жити із моєю сестрою. А йому дісталася я.

Струшую головою, бажаючи відігнати важкі думки якомога далі. Микола не рухається з місця, чекаючи на мене, а я не розумію, чому він ще тут. Як м’яко натякнути чоловікові, що мені його компанія зараз не потрібна?

— Я… Дякую, Миколо. Ви… можете йти, — під кінець промови мій голос зовсім сідає, схожий на нерозбірливий шепіт.

— Звичайно. Я буду в будиночку охорони, якщо вам щось знадобиться, покличте мене.