Глава 6

Я крокую кімнатою туди-сюди, потім вирішую, що треба відпочити хоча б трохи. Кручуся в ліжку, але сон не йде. Я лежу з розплющеними очима і прислухаюся до будь-якого галасу. Мені все здається, що Дамір передумає й увірветься в мою спальню. Покарає за те, у чому я не винна.

Вимагатиме виконання подружнього обов’язку. Він на це має повне право.

Я ненавиджу себе за нерішучість. Потрібно було бігти геть відразу, як батько заїкнувся про весілля. Зібрати речі та повернутися до коледжу. У мене новий семестр за три дні розпочнеться.

Але…

Мені, мабуть, здавалося, що так буде краще. Батько схаменеться чи… Не знаю, чим я думала. Сподівалася, що хоч зараз батько зверне на мене увагу, згадає, що має дві дочки. А не лише Евеліну, бажання якої завжди враховуються.

Заміж вона зібралася, як же. Адже я знаю, що сестра донедавна навіть ні з ким не зустрічалася. У неї великі плани на майбутнього чоловіка. Вона літає десь у хмарах, вважаючи, що зможе заарканити щонайменше зірку світового масштабу.

— Досить, — вирішую, забороняючи собі варитися далі в жалості. Я вранці поїду до аеропорту й забуду про це все. Залишу шлюб із Даміром за спиною, ніби зовсім нічого не сталося. Адже я не змінювала своє прізвище, ніхто навіть не дізнається.

Я впевнена, що ми зможемо домовитись із чоловіком. Я прилітатиму на сімейні вечері. Вдамо, що жодного весілля й не було. Алієв отримає свою землю чи що він там хотів? А я виконаю обов’язок слухняної дочки.

Нам нема сенсу бачитися. Він сам це чудово показав, поранив мене своїми словами. Не хоче мене торкатися, та й нехай. Від цього лише спокійніше на душі.

Як тільки перші промені сонця прокрадаються через вікно в номер, я починаю збиратися. Йду в душову кабіну, вмикаю гарячу воду. Хочу змити із себе все, що сталося. Поранену шкіру на ногах щипає, неприємно стягує. І нагадує, що моя жертва була марною. Втекла, а потім потрапила прямо до рук людини, з якою не хотіла пов’язувати своє життя. Геніально!

Можливо, якби я не тікала з весілля, то все обернулося б інакше й Дамір під емоціями відмовився б одразу від мене, а не встиг обміркувати новину про заміну нареченої в машині. І нічого не сталося б. Чи, може, він би ставився до мене краще?

Я не розумію його! Хіба Алієв не бачить, що я така сама заручниця ситуації, як і він? Я не просилася на місце Елі, не хотіла ставати чиєюсь дружиною.

Гаразд, це вже не має значення. Я дістаю із шафи змінний одяг, намагаючись якнайшвидше втекти звідси. Мені потрібно лише виїхати із цього комплексу, а далі все буде добре.

— Секунду! — прошу, коли у двері стукають, мабуть, обслуговування номерів. Але ж я нічого не замовляла…

Я поспішно натягую сірий светр, що липне до тіла. Накидаю на голову рушник, намагаючись швидше просушити волосся. І біжу до дверей, впускаючи несподіваного гостя.

— Пані Алієва, — кривлюся від цього звернення. Незвично й чуже, це не моє прізвище й ніколи ним не стане. Розглядаю кремезного чоловіка зі стрижкою під нуль. — Доброго ранку. Мене звати Микола. Ви вже готові?

— Готова до чого? — дивлюся на нього з подивом.

— Мені наказано забрати ваші речі до машини й відвезти…

— Так! Так, майже, — скрикую схвильовано. — Мені потрібно п’ять хвилин, не більше, — обіцяю, поглядаючи на двох охоронців у коридорі. Усі навколо чекають моєї повторної втечі? — Я скоро вийду.

Я з радістю зачиняю двері. Тато обіцяв, що відразу після весілля я зможу поїхати, куди захочу, і він дотримав свого слова. Навіть водія відправив до мене, не забув, що сьогодні в мене літак. Мені легшає, настрій раптово покращується.

Я ношуся кімнатою, скидаючи речі в невелику валізу. Ніколи не думала, що буду настільки щасливою через повернення до навчання.

Волосся до кінця висушити терпіння не вистачає, вологі пасма стягую у високий хвіст. Мене не залишає відчуття, що за моєю спиною стоїть Дамір, невдоволено оглядаючи. І замкне мене десь, якщо я не вкладусь у ці п’ять хвилин.

Мабуть, треба було б попрощатися з батьком, але я не можу його бачити після всього. Трималася до останнього, плекала надію, що він зрозуміє мене, пожаліє… Ні, тепер я не зможу спокійно поговорити з ним, мені потрібен час. Може, наступного разу.

— Ось, — з усмішкою віддаю Миколі свої сумки, зав’язую пояс пальто. — Можемо йти. Вас батько прислав, так?

— Мене прислав Дамір Рустамович.

— Дамір? Дамір Алієв? Мій чоловік?

Перепитую, почуваючись дурненькою. Жодних інших Дамірів я ніколи не знала, але повірити складно. Невже Алієв сам усе організував, аби якнайшвидше позбутися мене? Так не хоче мене бачити?

Навіть ображатися на нього зараз не можу, бо це найкращий подарунок на наше весілля. Доказ, що наш шлюб справжнісінький фарс, з якого нічого більшого не вийде.

Ніхто з охорони батька не зупиняє нас. Не стану ж я тікати, бувши вже заміжньою жінкою. Тим паче що Дамір сам мене відпускає, не прощаючись.

— Так, ваш чоловік, — Микола стримано киває, хоч у його очах читається нерозуміння. — Він наказав відвезти вас, а сам приїде згодом.

— Приїде? Куди? До аеропорту?