Глава 5

Весілля минає для мене немов у тумані, я сіпаюся щоразу, варто Даміру доторкнутися до мене. Відлічую час до закінчення свята, а гості все не розходяться. Веселяться, насолоджуються чужим весіллям, а мені навіть вода поперек горла стає.

— Усміхайся, Еліно, — гарчить мені на вухо чоловік, від самого ж тягне фальшивим щастям, але крім мене цю фальш не помічає ніхто. — Більше радості на обличчі, будь ласкава. Адже ти отримала все, чого хотіла.

— Я не цього хотіла, — рвано відповідаю, але намагаюся розтягнути губи в усмішці. Усе добре, дивіться, насолоджуйтесь.

Ловлю зацікавлений погляд сестри й одразу відвертаюся, ніби вона за секунду зрозуміє мої думки. Не хочу показувати слабкості, наскільки мені зараз погано. Евеліна постійно притискається до свого хлопця, даючи зрозуміти, що в них божевільне кохання, але раз у раз коситься в наш бік. Розглядає Даміра, й щойно той ловить її погляд, одразу ж відвертається. Не чула б із її вуст ті жахливі описи Алієва, подумала б, що вона з ним фліртує.

Ну чому, чому не вона зараз виходить заміж? Очевидно, що чоловік був би радий цьому. А сестра… Втративши десь свого нареченого, запрошує на танець Алієва, щось каже йому, усміхаючись. Невже не боїться його?

Нас запрошують на салют, змушуючи відірватися від весільного торта. Я навіть смаку не відчула, жувала на автоматі, поки нас засліплювали спалахи. Мій чоловік — яка ж дикість — притискає мене до себе. Я вперше цьому рада, з його підтримкою легше йти, ноги не слухаються. Карина мала рацію, навіть кілька кроків на підборах даються насилу, усе дуже болить.

Феєрверки спалахують, приголомшуючи гучними вибухами. Серце шалено тарабанить у грудях під кожен гуркіт, який вібрацією розтікається тілом. Вечірнє небо розмальовується яскравими вогнями, від яких рябить в очах. Дамір відходить до своїх знайомих, залишаючи мене на самоті.

Мені хочеться якнайшвидше втекти в номер, скинути туфлі, провалитися в сон. Але це лякає, адже ми вперше залишимося наодинці. І я не знаю, чого мені чекати від чоловіка. Хочеться якнайдовше відтягнути цей момент.

— Вітаю тебе, — поряд зупиняється сестра, накручуючи локони на палець. — Начебто все не так погано, правда? Весілля дуже гарне, і твоя сукня також.

— Евеліно, будь ласка, досить, — я не можу зараз із нею розмовляти, не можу. Кожне слово дряпає горло, несправедливість душить. Адже сестра повинна тут стояти, а не я. І вона про це чудово знає.

Я почуваюся бридко від того, що так думаю. Бажати комусь зла — дуже погано, тим паче рідній людині. Але не можу позбутися цієї думки, втопаючи в жалю до самої себе. Це дужче дратує, а зупинитися не можу.

— Я думала, що він страшніший, от і все, — сестра просто знизує плечима, ніби це не вона лякала мене всілякими розповідями. — Якщо не дивитися на шрам, то ніби й нічого такого. Ти все весілля виглядаєш засмученою.

— Правда? Чого б це?! — зриваюся на тихий крик, намагаюся не привертати до нас уваги. — Ти… Я не хочу зараз із тобою розмовляти. Іди, веселися зі своїм хлопцем, — виділяю останнє слово, даючи зрозуміти, що я все знаю. За кілька днів вони розійдуться, а я…

— Даремно ти так, Еліно, адже я бажаю тобі щастя.

Дуже в цьому сумніваюся, але нічого не відповідаю сестрі. Ця коротка розмова витягує з мене останні сили. Я полегшено видихаю, коли до мене підходить один з охоронців, зухвало проводячи в номер.

Я ледве встигаю за швидким кроком чоловіка, довга спідниця плутається в ногах, черевики знімаю, ще не доходячи до номера.

Але всі проблеми зникають, коли я залишаюся на самоті. Оглядаю кімнату, сідаючи на край ліжка.

Номер для молодят зовсім не сприяє романтичному настрою. Жодних пелюстків троянд, це й на краще.

Поки що я тут одна. Дамір кудись зник, швидше за все, прощається з гостями. Сподіваюся, він забуде про мене й не з’явиться.

Я кілька разів бігаю у ванну кімнату і вмиваю обличчя прохолодною водою, щоб привести себе до тями. Знервовано смикаю фатин на сукні, переживаю, чим закінчиться ця ніч. Я зупиняюся перед вікном, спостерігаю, як від’їжджають один за одним автомобілі.

Обручка на безіменному пальці обпалює. Вона зовсім не на мій смак, навіть не знаю, хто вибрав таку. Дамір? Батько? Мачуха? На моїх тонких пальцях вона виглядає дуже потужно і грубо. Я б віддала перевагу чомусь менш яскравому й більш ніжному.

Я прислухаюсь до кожного звуку за дверима. До мене долинають чоловічі голоси, важкі кроки. Здригаюсь щоразу, вважаючи, що це Алієв. Але його нема. Так довго, що, зрештою, я розслабляюся, вирішивши, що шлюбної ночі не буде. Адже це необов’язково? Чи ні?..

Весільна сукня туго стискає груди, через задуху в номері дихати й так важко, а тут ще й це. Варто було покликати когось, щоб мені допомогли розпустити корсет. Сама я точно не впораюся.

Серце пропускає удар, коли двері в номер відчиняються і я зустрічаюся з важким поглядом свого чоловіка.

Чоловік… усе ще не вірю, що це не сон.

Дамір розглядає мене кілька секунд, потім зачиняє за собою двері. Цей звук у повній тиші здається вкрай зловісним. Він робить крок уперед, я — два назад. Дивлюся на нього злякано, тремчу всім тілом. Дамір виглядає надто рішуче як для того, хто не збирається цієї ночі вимагати від мене виконання шлюбних обов’язків.