Глава 3

Я забігаю в номер, який виділили для мене, й заливаюсь сльозами. Усе це занадто для мене. Я не хочу заміж! Не за цю людину! Він же… Він… Він монстр, такий, яким його описували! А як Дамір дивився на мене…

Мене все ще трусить від його погляду. Навіть мачуха на мене так не дивилася, хоча все життя вона терпіти мене не могла. Чомусь не злюбила відразу, а я нічого не могла змінити.

Я розтираю сльози по обличчю, намагаючись заспокоїтись. Одразу поряд зі мною з’являється Алевтина Юріївна. Друга дружина батька. Зла мегера, яку мені зараз абсолютно не хочеться бачити.

— Ти що надумала, га? — накидається на мене з порога. — Вирішила нас усіх підставити? Якщо Дамір від тебе відмовиться, можеш забути про навчання! Доведеться тобі, люба, йти працювати, щоб повернути всі ті гроші, які Веня витратив на тебе! Невдячна!

Батько витратив на мене менше, ніж на її дочку, і відпрацьовувати в такому випадку доведеться їм обом. Відкриваю рота, щоб нагадати жінці про це, але у двері стукають, рятуючи мене від отрути цієї змії.

До кімнати влітають дівчатка, які займалися моєю зачіскою та макіяжем. Алевтина Юріївна замовкає, на публіці вона завжди поводиться як найдобріша й найбільш любляча мачуха на землі. Тому я давно намагаюся не залишатися з нею наодинці.

— Сукню вже везуть, вона не така гарна, як та, що ти зіпсувала, але ти в ній теж будеш прекрасною нареченою, — останнє, що каже вона і, на моє полегшення, залишає номер.

Карина та Інна якщо і здивовані тим, який я маю вигляд, то взнаки не дають. Допомагають мені вибратися з тісної сукні, розпускають зачіску, щоб переробити її заново. Я падаю на пуф біля туалетного столика, ноги не тримають мене. Цілий день я чіплялася за примарну надію, що зможу втекти, але її жорстоко розтоптали.

— Господи, твої ноги! — ойкає Карина, побачивши запечену кров на ступнях. — Я зараз збігаю, пошукаю пластирі. Як же ти весь день на підборах будеш?

— Дякую, — видавлюю із себе, усе ще намагаючись впоратися зі сльозами. Більш нещасної нареченої цей світ ще не бачив. Надії на те, що весілля не відбудеться, більше немає.

Я згадую той момент, коли батько відправив за мною своїх людей. Я була щаслива. Щаслива та дурна. Хотіла якнайшвидше побачитися із сім’єю. Адже сумувала. Шалено. І я сподівалася, що тато так само скучив, тому й запросив приїхати. Ми рідко бачилися, кожна зустріч для мене була найбажанішою, найкращим подарунком.

Адже, хоч би що там було, та батько й Евеліна — єдині рідні люди, які в мене є. І це нормально — тягнутися до них.

Батько та мама розлучилися, коли мені ще й року не було. Відразу після цього він одружився з Алевтиною. Друга дружина батька всіляко перешкоджала нашому спілкуванню, й у результаті все звелося до коротких зустрічей на свята та пересилання грошей на моє утримання.

Коли мені було десять — трапилося лихо. Мою маму збила автівка, коли вона вночі переходила дорогу. З того часу моє життя змінилося. Мене — маленьку, беззахисну, вбиту горем — відправили до школи-інтернату для дітей багатіїв. Я була зовсім одна й усіляко тягнулася до батька, якого так потребувала і якого ніколи не було поруч у потрібний момент.

Я сподівалася, що скоро мене заберуть. Адже сестра жила з батьком, навчалася в школі поруч. Я все думала, що їм складно так одразу… Напевно, ще один рік, і тоді вони точно заберуть мене. Знайдуть вільну кімнату у величезному будинку, і я зможу жити з ними.

Але цього не сталося. Трохи пізніше я склала на відмінно іспити й вступила до школи-пансіонату за кордоном. Там я і жила останні вісім років, навчалася на останньому курсі коледжу, після чого планувала вступити до одного з найпрестижніших університетів Америки.

Коли летіла додому минулого тижня, думала, що батько запросив мене провести канікули в родинному колі. Ми майже не бачилися цього року, так рідко збиралися разом. І я сподівалася, що цього разу все зміниться.

Але як я помилялася. Варто мені було ввійти в будинок, як мене відразу ж покликали до його кабінету. Батько відволікся від ноутбука, але навіть не піднявся, щоб обійняти мене. Тільки усміхнувся, вітаючи.

— У мене для тебе, Еліно, важливі новини. Думаю, вони тебе потішать, — він був задоволений собою.

Я поставила перед ним коробку з подарунком. У батька місяць тому був день народження, і я пропустила свято. Хотілося привітати особисто.

— Спочатку відкрий це, я дуже довго вибирала, — я усміхалася, сяяла від радощів, ще не знаючи про те, що чекає на мене в майбутньому.

Так добре знаходитися поряд із сім’єю.

Батько глянув на маленьку коробочку. Смикнув за край стрічки, й бант розпустився. Я із завмиранням серця чекала на його вердикт. Адже йому сподобається? Я вгадала з подарунком? Я дуже довго вибирала, боялася помилитись.

— У тебе чудовий смак, Еліно, — усміхнувся він, розглядаючи запонки та затискач для краватки. І мені полегшало.

— Тобі подобається?

Батько поцілував мене, притискаючи до себе. Мене огорнуло знайомим запахом, родом із дитинства. Рідним, заспокійливим. Довгий переліт, складні іспити — усе залишилося в минулому. 

— Звичайно. Шкода, що канікули так пізно почалися. Свято було чудовим. Я познайомив би тебе з кількома людьми. Але нічого, ми ще надолужимо втрачене.