Глава 2

Я холодію від його слів. Вдивляюся в обличчя чоловіка, намагаючись зіставити його зовнішність з описом сестри, і не знаходжу нічого спільного. Потім згадую про все, що наговорила йому до цього, і ще гірше стає. Сором обпалює, змушує обличчя почервоніти. Він тепер, мабуть, ненавидить мене за сказане.

Але головне це не.

Тепер я точно потрапила до капкана. Мені не втекти вдруге. Я ледве вибралася, обдурила всіх навколо. А зараз ніхто мене не випустить далі за поріг, всю охорону приставлять. І як мені бути?

Те, що Дамір виявився привабливим чоловіком, не означає, що чутки про його жорстокість були невірні. І він демонструє зараз саме це.

— Виходь, зараз же, — командує грубо, відчиняючи дверцята автомобіля.

Я не слухаюсь. Залишаюся в салоні. Тремчу всім тілом. Сльози підступають до очей, горло стискає від схлипів. Я не хочу повертатися туди, стати дружиною незнайомого чоловіка. Він нещадний і небезпечний, тривога огортає мене, коли уявляю своє майбутнє.

Через тоноване скло стежу за тим, як Алієв оминає машину, щоб допомогти мені вибратися із салону. Ривком відчиняє двері, невдоволено лається, що я його не слухаюсь. Він грубо хапає мене за руку, практично стягує із сидіння і гучно заплескує за мною дверцята.

Я злякано скрикую, намагаюся вирватись, але наші сили нерівні. Чоловік тримає міцно, завдає мені болю. Його довгі пальці із силою стискають моє зап’ястя, напевно, залишаться сліди.

Він окидає мене з ніг до голови поглядом, сповненим огиди й невдоволення.

Мені він теж не подобається, але така відкрита зневага обпалює. Я буду надзвичайно рада, якщо не сподобаюся йому. Нехай сам відмовиться від весілля, я тільки подякую за це.

— Стій тут і не смій намагатися тікати, — наказує тоном, що не приймає заперечень, і я слухняно завмираю на місці.

Він мене лякає. Грубістю, ненавистю, що горить у його очах, темною аурою.

Такому чоловікові ніхто не скаже слова поперек, не відмовить. Дамір має вигляд того, хто легко отримує бажане. Його не зупинять ні закон, ні мої прохання, ні людський жаль.

Алієв дістає із заднього сидіння букет півонії й чорний піджак, підходить до мене. Стискаюся, не знаючи, чого чекати від нього.

— Це, схоже, тобі, — всовує мені в руки квіти. Букет нареченої — здогадуюсь я. Який, здається, призначався іншій.

Нічого не розумію. Адже він із батьком домовився про весілля зі мною, хіба ні? То про яку жінку він говорив?

— Не варто привертати зайвої уваги своїм зовнішнім виглядом, поки не розберуся, що тут відбувається, — він накидає мені на плечі чоловічий піджак, у якому я тону. Я стягую його на грудях. Тканина пропахла запахом чоловіка, який я відчуваю щоразу, роблячи новий вдих.

Терпкий та сильний, з мускатними нотками.

Дамір без слів підштовхує мене до входу. Йде швидко, й мені практично доводиться перейти на біг, щоб встигати за ним. На ходу набирає когось.

— Ви де? Я зараз буду. Мені потрібні деякі пояснення. Затримка? З чого б це наше весілля затримувалося? А-а-а-а… наречена ще не готова? Хвилюється? — на обличчі Даміра з’являється крива усмішка, він коситься на мене. — Я вже тут і маю кілька запитань.

Ми проходимо до головної будівлі комплексу. Коли я шпортаюсь, він хапає мене за передпліччя, боляче стискаючи пальцями ніжну шкіру. Не зупиняється ні на секунду, відчиняє одні з дверей на першому поверсі й заштовхує мене в невелике приміщення, яке, швидше за все, слугує комусь кабінетом.

Біля вікна стоїть батько, і побачивши пошарпану мене, у його погляді розквітає гнів. Я скисаю, роблю крок назад і натикаюся на сталеві груди чоловіка. Вихід перекрито. Мені не втекти.

— То що за затримки з весіллям, Веніаміне Миколайовичу? — награно бадьорим тоном запитує Дамір, і від кожного його слова мурашки тілом повзуть. Тому що я більш ніж впевнена — зараз вибухне справжня буря. На мене він поки що жодної уваги не звертає. Мов мене в цій кімнаті немає.

Непомітна, нецікава.

Кошеня, яке не підходить йому в ролі дружини.

Ця зневага дряпає, викликає хвилю протесту всередині. Як він може так поводитися? Поводитися зі мною, наче я нічого не значу.

— Просто… — батько замовкає, його погляд опускається вниз і зупиняється на моїх босих брудних ногах. Рана на ступні продовжує кровоточити та боліти. Мені потрібна аптечка, але за цих обставин попросити її не наважуюсь.

— Уявляєте, зустрів на дорозі цю крихітку, і в неї непогане почуття гумору, мушу вам сказати. Каже, що заміж виходить. За Даміра Алієва, — останню фразу він виділяє, а потім грубо штовхає мене вперед, ближче до батька. — Думаю, нам варто викликати поліцію. У нас тут самозванка завелася.

Дамір блефує. Говорить це, щоб перевірити реакцію батька. Знущається з нього. Ось тільки я нічого не розумію. Хіба чоловік не знав із ким буде весілля? Він не виглядає як той, хто, не дивлячись, вибере собі дружину.

— Еліно, вийди звідси й приведи себе до ладу. Про твою витівку ми ще поговоримо, — наказує батько, і я з радістю намагаюся йти, але мені не дають. 

— Стояти! — гаркає чоловік, і я завмираю біля дверей, не наважуючись обернутися до нього обличчям і подивитися йому в очі. — Ніхто нікуди не піде, поки ми не розберемося в ситуації, що склалася. Отже, я чекаю на пояснення.