Глава 1

Фата чіпляється за кущі й злітає, вириваючи із зачіски шпильки, що так боляче встромилися мені в голову. Ненависна сукня шарудить під ногами, сковуючи рухи. Не пам’ятаю, в який момент втратила дорогу туфлю, другу ж міцно стискаю в руці, наче вона могла б мені чимось допомогти.

Я, наче Попелюшка, тікаю з власного весілля. Без жалю. З єдиною надією — мене не знайдуть.

Вистрибую на дорогу й розмахую руками, намагаючись привернути до себе увагу автомобіля, що летить прямо на мене.

Звук гальм змушує зіщулитися й заплющити очі. Чорний позашляховик завмирає всього за кілька кроків від мене. Ще трохи — і сталося б непоправне, але я сповнена розпачу, тож аналізувати свої вчинки вчасно не вдається.

— Тобі жити набридло? Зовсім із глузду з’їхала? — молодий чоловік висовується з вікна, проводить по мені злим поглядом.

Я кидаюсь до нього.

— Підвезіть мене, будь ласка.

— Не можу, я дуже поспішаю, — байдуже кидає мені, анітрохи не пройнявшись моїми сльозами, і намагається зачинити вікно, але я не дозволяю.

— Мені неважливо куди, висадіть мене на першій зупинці. Благаю, — упрошую його.

Чоловік пронизує мене поглядом, його брови сходяться на переніссі. Декілька секунд він про щось думає, невідривно розглядаючи мене, потім мовчки киває, запрошуючи сісти в машину.

— Дякую, — видихаю і притискаю долоню до грудей, вгамувати серце, що швидко б’ється, ніяк не виходить.

Я сідаю в салон позашляховика, у пишній сукні ледве поміщаюся на передньому сидінні, потрібно було сідати назад, але вже пізно — варто було дверцятам за мною зачинитися, як чоловік одразу ж ударив по газах, і машина зірвалася з місця.

Я задираю поділ сукні, оголюючи трохи ноги. Усе ж таки порізала ступню: кровить і пече. Це й не дивно, адже я бігла через пустир.

— Взуття де загубила? Трапилося щось? Може, до поліції зателефонувати?

Я різко повертаюсь до чоловіка.

— Ні! Що ви! Я просто… я просто з весілля втекла, — зізнаюся і скисаю ще більше. Правда виходить із мене так просто й легко, немов подібна нісенітниця щодня у світі трапляється.

Чоловік усміхається. Ні на мить не відволікається від дороги, даючи мені можливість розгледіти його ближче. Широкоплечий, темноволосий, з густими чорними віями, яким позаздрила б кожна дівчина, і блідим шрамом, що перетинає його праву щоку. Але цей шрам не псує його, навпаки, надає йому якогось шарму, мужності, разом зі східною красою перетворює на дикого хижака.

На ньому чорні штани та біла сорочка. Верхні ґудзики розстібнуті, рукави недбало підкочені до ліктів. Дорогий «Ролекс» милується на зап’ясті, наголошуючи на статусності чоловіка.

— Чим наречений не вгодив? Чи, може, бив тебе? Зраджував? — він переводить на мене зацікавлений погляд і ловить мене на тому, що я витріщаюсь на нього.

— Ні. Нічого такого, — відвертаюся, не витримуючи його тяжкого погляду. — Я просто не хочу виходити заміж за розрахунком. Я навіть жодного разу не бачила цього нареченого. Адже це неправильно… — ніяковію я, витріщаючись на свої брудні ноги.

Незнайомець посміхається. Здається, мої слова його потішили.

— А раптом би він тобі сподобався? Не пошкодуєш? — запитує, викликаючи всередині мене цілу бурю емоцій.

— Ніколи! — палко скрикую я. — Знаєте, які чутки про нього ходять? Кажуть, що він бандит і був засудженим. Він тримає в страсі всіх у місті. І в нього страшний потворний шрам на все обличчя! Як я житиму з такою людиною? Жах! Ще й вимагатиме виконання подружнього обов’язку. Моя сестра каже, що доведеться просити його вимкнути світло, щоб не кричати від страху!

— Та годі, — він повертає до мене голову, хижо посміхається, в очах його спалахує дивний вогник.

— Ой… — розумію, що на емоціях випалила повну дурість і відразу намагаюся виправити ситуацію:

— Ну, у вас досить милий шрам. Майже непомітно. Вам навіть пасує…

Помічаю, як із кожним моїм словом його погляд стає дедалі виразнішим і виразнішим. Він розглядає мене вже інакше. Якщо до цього я здавалася йому лише набридливим тягарем, який совість не дала кинути посеред траси, то тепер він мене… оцінює? Відчуття, наче чоловік зараз поверне на узбіччя й виштовхне мене з машини за мої слова.

— Не те говорю, так? Вибачте, — відвертаюся до вікна й важко зітхаю.

Мені варто помовчати.

Я все ніяк не можу позбутися нервового тремтіння. Швидше за все, моє зникнення вже помітили та відправили охорону на мої пошуки. Навіть не уявляю, де мені сховатися, щоб люди батька до мене не дісталися. Мені всього лише потрібно перечекати кілька днів, весілля зірветься, а там що буде те й буде. Думаю, мене відправлять назад за кордон до закритого коледжу, куди я вступила після школи-пансіонату, у якій провела сім років.

— Твої батьки, мабуть, шукатимуть тебе. Хвилюватимуться, — вириває мене з думок чоловік, чийого імені я досі не знаю.

— А, ну… Швидше за свою репутацію хвилюватимуться, а не за мене, — говорю тихо, вимальовуючи пальцем на склі сердечка.

Я помічаю, що чоловік зменшив швидкість. Лише кілька хвилин тому поспішав, гнав так, що якби я не була така схвильована через весілля, не змогла б спокійно сидіти в машині, а зараз повзе, як черепаха.