Пролог

По травичці, – на  доріжку

Пострибали  спритно  ніжки…

Миле, любе  янголятко –

Ніжно люблять  мама й  татко.

А’нжела – маленька  доня,

Серед  квітів – на  осонні,

Сміх її,  немов  дзвіночок…

Вже  дівчатку  третій  рочок…

Ох, красуня  в  них  росте,

Мабуть, з  розуму  зійде

Не  один  ще  чоловік,

Як  донька  їх  в  юний вік

Прийде… –  ще  з  десяток  років,

Життя  ж  бо  не  спиняє  кроків –

Так  міркувала  собі  Анна…

– Чи  буде  донечка  кохана,

Щаслива…? – кожна  мама  хоче,

А  зараз  ось  душа  тріпоче

На  доню  дивлячись  з  любов’ю…

– Не  бійся,  люба,  я  з  тобою!

А  ось  іще  мале  хлоп’ятко

З  виду – викапаний  татко…

Тепер  у  Анни  сім’я  справжня,

Але  було  все  так  не  завжди...

Вона  до  щастя  довгий  шлях

Пройшла. То  був  суцільний  жах...

Так,  зараз  Серж її  кохає –

Тепер  це  Анна  точно  знає,

Та  до  кохання  довго  йшли…

Страждали… молоді були…

Хоч  і  не  юна  Анна  була,

та  сліз  без  меж

У  ті  часи  проли’ла  все  ж…

Маленька  А’нжела  незґрабно  ступала своїми повненькими ніжками  і  великими карими  оченятами  з  цікавістю   стежила  за  рижим  котеням, яке  з  особливим ентузіазмом ганяло яскравий м’яч, а  Анна,  не  відриваючи очей,  спостерігала  за,   чи    не першими,  спробами   доньки   пізнати   світ.

 Вона  виросте   справжньою красунею,   думала  з   гордістю.    Всі  чоловіки,  буквально,   будуть  сходити з  розуму,  не  в  змозі   протистояти  її  красі   та чарівливості.   Вона  ж  буде  грати  їхніми  серцями,  як  зараз   плюшевими ведмежатами  та  зайчиками.   Я  все зроблю,  аби  моя  квіточка була  щаслива,  хоч  це  буде  не  так  легко.

 Зараз  всі  проблеми  вирішувались  легко:   подула  на  розбите  колінко,   погладила  по  кучерявій  голівці, –  на  оченятах  вмить  висихали  слізки   і   без  сліду  зникали  всі  печалі  з  милого личка.   А   ось   як   вилікувати  серце,   переповнене страждань?  Думка  про  те,  що  колись  доведеться  віддати  свою  любу  донечку  чоловіку,  що  одного   дня   незнайома  людина  стане для  її  Анжели найближчою  на землі,  була  нестерпною  для материнського  серця.  Та  що  ж  поробиш,   в  житті  її,  поки   що  крихітки - доньки,   коли-небудь  з’явиться  чоловік,  який  завоює  її серце і  навіки прив’яже  до себе.  Колись  неодмінно  її  карооке сонечко  покохає,  як  свого  часу  її  мама  Анна  всім серцем  покохала  тата.

  Жінка  дивилась  вдалечінь,  де  на  зеленій  галявині,  її  ніжно  коханий  чоловік  і  син  намагалися  запустити  паперового  змія.  Був  вихідний  день,  який  Сержіо  завжди  проводив  з сім’єю.  Він  дуже   багато  працював,  через  що  Анна дуже  переживала,  тому  навчилась  цінувати   кожну хвилину,  яку  проводила  в  компанії  чоловіка.

   Маленький  Соні  ходив  набагато  краще  А'нжели,  хоч  вони  були  двійнятами,  і  в  Анни  це  викликало занепокоєння,  та   сімейний  лікар  щоразу заспокоював  її,  переконуючи,  що  навіть   близнюки  розвиваються  по-різному.    Сержіо  ж  завжди підсміювався  над  її  страхами,  але  переживав  не  менше  за  дружину.

   Анна  дивилась  з  усмішкою  на  своїх  чоловіків …     чи  хлопчаків ?  Вони  обидва  з  непідробним ентузіазмом  ганяли  по  траві  і  надзвичайно   сердитись,  коли чергова  спроба   відправити    в  небо  яскравий  ромб  закінчувалась  фіаско.   Ну,  не все ж в тебе має має виходити за клацанням пальців, Сержіо Арнотті, –  з  посмішкою  подумала про  себе Анна. Тобі  прийдеться  визнати,  що  не  все  в цьому світі  ти  вмієш  робити  бездоганно, бо  для  сина  в  цю  хвилину  набагато  важливіше  твоє  вміння  запускати  повітряного  змія,   а  не  твоя  майстерність  у  веденні  сімейного бізнесу.

   Так, тепер  в  них  справжня  сім’я…   Коханий  чоловік,  неймовірні  діти – те,  про  що  мріє  кожна  жінка,   тільки  це  щастя   дісталось  їй  не  так   вже   й  легко.   Через  які  страждання  їй  випало  пройти перш,   ніж  вони  з  Сержіо  зрозуміли,  що  важать одне  для  одного….