Розділ 70. Собор

Зовсім несподівано для мене й цілком очікувано для Луки, на нас не звертали ані найменшої уваги. Ні тоді, коли ми пройшли палацовим парком з дитиною, ні тоді, коли зайшли до велетенського храму кесталійським богам, де й мали проводити коронацію. 

Прості (для Луки, а не для мене) чари чищення повернули мою сукню до того ж вигляду, який вона мала вчора на балу. Сам принц, проходячи повз одну зі статуй у парку, невимушено постукав по ній пальцем – і зі стиснутого раніше кам’яного кулака дістав кілька золотих перснів. 

Я вже просто фізично не могла дивуватися, але Тео негайно засипав Луку десятком питань.

– Це на випадок поспішної втечі з палацу, – пояснив Лука, ледь кривлячись. – Батько, і король до нього, і ще десяток королів раніше заховали коштовності й золото по усіх можливих сховках у саду. Іноді в мене складається враження, що наш рід тягнеться не від зайди-русалки, а від якоїсь білки. 

Чоловік вдягнув по кілька масивних перснів на кожну руку й дуже демонстративно вказував пальцями кудись вдалину щоразу, коли ми проходили повз якихось вартових. Легка ілюзія повернула йому кирпатого носа та ледь рудуватий відтінок волосся, і ми злилися з натовпом. 

Щойно переступивши поріг храму, я спинилася. 

Будівля була величезна – більша за будь-що, що мені доводилося бачити раніше; стелі губилися так далеко вгорі, що я втратила усе відчуття висоти. Стіни вкривали фрески міфічних істот та богів, про яких я знала надто мало; вікна переливалися осяйними вітражами та відкидали химерні кольорові тіні на людей у залі. Лави з дворянами простягалися вперед і вперед – нескінченно. 

Ось тільки сиділи далеко не всі – частина запрошених, вочевидь, були недостатньо важливими, аби заслужити на власне місце, тож притискалися до стін, до найдальших лав, до вікон, збиралися у проходах. 

Я намагалася тримати рот закритим, та щелепа все бажала опуститися вниз; поряд зі мною так само мовчки й вражено за усім дійством спостерігав Тео. Лука чекав кілька митей, а тоді потягнув нас уперед, в тінь однієї з багатьох кручених колон у формі зігнутого атланта. 

– Бургомістр далеко попереду, – невдоволено пробурмотів Лука, вдивляючись кудись в далечінь, у бік апсиди. – Нам доведеться підібратися до нього прямо під час коронації, інакше… 

– Інакше що? – запитала я. Уся краса собору раптом втратила для мене фарбу. Десь там попереду сидів покидьок, що забрав мою дитину. І, можливо… Можливо, Альда була з ним. Якщо мені страшенно пощастило, якщо бургомістр виявився самовпевненим дурнем, що хоче похизуватися перемогою, і він взяв Альду з собою… 

– Інакше охорона самого бургомістра не буде такою ж ввічливою, як палацова, – відізвався Лука. – У храмі існує дуже чітка ієрархія: королівська родина та близькі родичі сидять попереду, далі – герцоги, грифи. Потім маркізи, барони й так далі. І всі ось ці люди там, – принц вказав пальцем на чоловіків, що тулилися поряд з лавами попереду, – це охорона. 

Я глитнула. Вартових там було справді чимало. 

– А що зміниться під час коронації? – запитала я, відчуваючи, що в роті пересихає. Бургомістр був так близько – якась сотня кроків, не більше – а я не могла до нього дістатися. Це нагадувало поганий жарт, що аж надто затягнувся. 

Лице Луки перетнула крива посмішка. 

– На щастя, дворяни не хочуть, аби простолюд бачив коронацію монарха з такої близької відстані. Тож усю варту відправляють у сусідні кімнати. Якщо хтось кричатиме, вони прибудуть досить швидко, але… 

– Навряд чи хтось захоче кричати під час коронації, – продовжила я, киваючи. В голові вже почав формуватися план, і я прокручувала його то з одного боку, то з іншого. Підбігти до бургомістра, вхопити Альду, якщо вона там є, і тікати. Підійти до нього спокійно та спробувати забрати її, не викликаючи скандалу. Вдарити Ріверу так, аби він не міг би закричати, навіть якби захотів… 

Думки почали завертати у все жорстокіше річище, і я їх спинила. Сильніше стиснула долоньку Тео, а тоді присіла навпочіпки, аби опинитися з хлопчиком на одному рівні. 

– Тео, – почала я, а тоді відчула, що голос захрип. – Я… 

Він підняв до мене очі, і до власного подиву я не побачила у них страху чи відрази – а саме вони мали там бути. Я віддала його та його сестру Белторро; я підвела їх, зрадила кожну обіцянку, яку дала раніше. Втягнула у небезпеку і досі не уявляла, як поверну Альду. 

– Пробач мені, – вичавила зрештою я по довгій павзі. Сльози дуже невчасно підступили до очей, і я втерла їх, не відриваючи погляду від Тео. – Я не хотіла тобі шкодити. Я розумію, якщо ти не можеш мене ще пробачити, та я зроблю усе, аби повернути Альду. І аби повернути вашу довіру. Більше такого ніколи, я тобі обіцяю, ніколи не повториться. 

Я очікувала насуплених брів, злості, що бачила у перші дні знайомства з Тео; можливо, сліз, які прийшли потім – та хлопчик тільки дивився на мене кілька митей, а тоді підійшов на крок та обхопив мене обома долонями за спину, втискаючись лицем у моє плече.

– Я знаю, – пробурмотів він. Слова ледь чулися, бо Тео говорив прямо у рукав моєї сукні, та я не збиралася його відсторонювати. – На тебе наклали чари, я це одразу зрозумів. 

– Справді? – запитала я, вже ледь стримуючи сльози. 

Тео підняв до мене голову й подивився впевнено і не по роках серйозно.