Розділ 68. Новий старий план

Я прийшла до тями різко – і не в останню чергу через те, що хтось смикнув мене на себе. Коли я розкрила очі, першою побачила перед собою Вірену, помічницю й, вочевидь, праву руку принцеси. 

На щастя, вона вже не стискала у пальцях арбалет. Та й не було тут як його зарядити – покої в кареті її високості були великі, та все ж не настільки, аби використовувати таку зброю. Натомість жінка тримала мотузку, вже скручену так, аби накинути її мені на руки. 

І їй би це, певно, вдалося б, аби Лука не відсмикнув мене останньої миті. Вже наступної між мною та Віреною з’явилася маленька постать – Тео. 

– Не чіпай її! – вигукнув він. В грудях в мене вузлом скрутилися полегшення і страх. З Тео все гаразд. Він живий, і стріла в нього не влучила. 

…Але страх не зникав. Я досі ніби наяву бачила арбалетний болт, що наближався і наближався до його голови, а пальці в мене були заціпенілі, непідконтрольні розуму… Що, якби я не скинула те кляте закляття? Що, якби… 

Думки зароїлися, як неспокійні бджоли, і скроню пронизало болем. Я ледь чутно зойкнула, та й цього звуку вистачило, аби усі погляди у розкішній кімнаті враз зосередилися на мені. 

Усі завмерли – і в цій тиші я нарешті відчула, що уся кімната ледь-ледь похитується – ми їхали. А враховуючи те, що принцеса була тут, їхали, вочевидь, у столицю. 

– Вірено, прибери мотузку, – спокійно сказав Лука, торкаючись долонею мого чола. Я ледь підвела очі до чоловіка, і одразу ж зустрілася з його стурбованим, все ще повним болю поглядом. Подряпина на щоці й чолі в нього все ще кровила. У волоссі там, де я вдарила його свічником, запеклася кров. 

Я спробувала підняти руку, аби торкнутися щоки Луки пальцями – і в ту ж мить і принцеса, і її помічниця підступили до мене на крок, не відриваючи дуже уважних, недобрих поглядів. Я завмерла. 

– Це я, – сказала я. Голос виявився страшенно хрипким – скільки часу я залишалася несвідомою? – Впливу короля вже немає. 

Я спробувала сісти, але виявила, що насторожені, якщо не відверто ворожі погляди нікуди не зникли. Лука, втім, допоміг мені, обережно притримуючи за спину. Тео теж враз опинився поряд, і я не втрималася – негайно ж потягнулася до нього обома руками та пригорнула до себе. 

Вже наступної миті мені у груди націлився короткий і безумовно гострий мечі; на пальцях принцеси скрутилися складні, небезпечні чари. 

– Раджу відпустити дитину, сієро Ріно, – практично процідила Дафнія. Голос в неї майже тріщав – як і чари в долонях. Тео в мене в обіймах задрижав та притиснувся до мене навіть сильніше. Я спробувала заховати його за собою, хоч і розуміла частиною розуму, що нашкодити намагалися точно не йому. 

Дафнія та Вірена боялися мене. Боялися чарів, що все ще могли контролювати моє тіло та розум. Та я знала – магія короля зникла. Вона розчинилася повністю у мить, коли стріла арбалета полетіла в голову моїй дитині, і коли я підняла руки, аби випустити захисне закляття. 

Я вже приготувалася щось відповісти, коли голос подав Лука. Чоловік вже встав та високою тінню закрив мене від обох жінок. 

– Боги великі й малі, ти ж і сама бачиш, що це вона, – сказав він. – Чарів вже й справді немає. Вони зникли. 

Я бачила лице принцеси за плечем Луки. Вона все ще дивилася на мене, та за кілька митей лінія її плечей зовсім трохи розслабилася. 

– …Гаразд, – видихнула жінка. – Ось тільки, будь ласкавий, розкажи, хто з нами сидить  – Солія Ріно, чи все ж Соломія? 

Я завмерла й відчула, як серце у грудях забилося шалено швидко. Звісно ж, принцеса помітила. Звісно ж, вона почула випадкову обмовку Луки.

– Це… – почав Лука. – Я не… 

– Я – зайда, – сказала я, уриваючи принца. Лука повернувся до мене з широко розкритими очима, а я лише знизала плечима. – Що? Шила в мішку однаково не втаїти. Рано чи пізно хтось би дізнався, і нехай краще це буде Дафнія, ніж король. 

Принцеса примружилася, закляття на її руках спершу трохи потьмяніло, а тоді й розвіялося повністю. Дафнія обійшла принца, зупиняючись прямо поряд. 

– Певно, це пояснює… певні речі, – пробурмотіла вона, оглядаючи мене ніби новими очима. – Ніщо з того, що мені доповідали мої люди про Солію Ріно, не сходилося з тим, що я бачила на власні очі, і про що мені говорив брат. Але зараз… 

Принцеса примружилася, наче вже щось обдумувала. 

– Дафніє… – з попередженням почав Лука. – Я бачу цей твій погляд. І що б ти не думала – спинися. Соломія не стане частиною твоїх палацових інтриг. 

Дафнія ледь помітно усміхнулася. 

– Боюся, це вирішувати не тобі й не мені. Ти й сам знаєш, що зайдам на долі написано змінювати хід історії. Хоче сієра Ріно того, чи ні – а вона змінить Кесталію. 

– Ти цього не знаєш. 

– Знаю, – відмахнулася Дафнія. – Та й вона вже це зробила. Досі у Кесталії не було жодної школи, і щось мені підказує, що незабаром їх стане більше, ніж одна. А це точно змінить нашу країну. 

– Тільки якщо батько не знищить все у самому зародку, – скривився Лука. Він перевів погляд на мене, а тоді його лице враз набуло дивного, складного виразу. Кілька митей він нічого не говорив, і я підняла брови.