Розділ 67. Вільний розум

Я не відривала погляду від Тео, від тонкої, побілілої від напруги руки принцеси на його плечі – а тому не помітила, як Дафнія махнула комусь рукою. Зрозуміла це вже надто пізно – коли інші двері раптом розчахнулися, і з них вискочила помічниця її високості – жінка, яку я вже бачила раніше. 

В руках вона стискала арбалет – надто великий для її напозір ніжних рук. Втім, тримала жінка його впевнено й точно робила це не вперше – і вістря болта, вкладеного на тятиву, дивилося прямо мені у груди. 

– Ні! – крикнув Тео, притиснувшись до скла навіть сильніше. – Ні, не чіпай її! 

Хлопчик шарпнувся вперед, намагаючись вирватися з-під руки Дафнії, але та тримала його досить міцно. Вона щось тихо сказала йому на вухо – так, що я нічого не почула, та Тео це, видавалося, зовсім не заспокоїло. Він все ще виривався, але його криків я вже не чула – уся моя увага зосередилася на гострому, лискучому під сонцем вістрі, що могло опинитися у мене в серці за якусь лише мить, варто тільки помічниці принцеси натиснути на курок. 

Вона зовсім не видавалася нервовою – і я не сумнівалася, що варто принцесі віддати наказ, і дворянка вистрелить без жодного виразу на блідому, красивому лиці. Втім, і в мене в руці кинджал не дрижав, і я все ще притискала його до власного горла – від несподіванки навіть трохи сильніше, ніж раніше. Шия боліла так сильно, що я майже закашлялася, а тоді двері розчахнулися. 

Принцеса Дафнія по-королівськи ступила на першу сходинку, все ще стискаючи Тео за плече. Вона спустилася з ним разом, оглядаючи по черзі то свою помічницю, то мене, то Луку. 

– Дафніє, – видихнув Лука. У його голосі, втім, я не чула полегшення – лише напругу. – Чому ти досі не у палаці?.. І накажи Вірені відвести арбалет, будь ласкава. 

Лука говорив до сестри, та дивився лише на жінку зі зброєю – Вірену. Вона ж навіть не зиркнула на принца, і не подумала опустити вістря арбалета. І Дафнія, на диво, також не поспішала віддати наказ. 

Якусь мить вона ще розглядала усю сцену мовчки, а тоді ледь схилила голову. 

– Не думаю, що я зроблю це, Луціано. Невже це було так складно – одну останню ніч сидіти спокійно в Оливковій гілці?

– Я б з радістю, – відізвався Лука зі смішком, що, втім, зовсім не звучав переконливо. Чоловік стояв, напружений, і, видавалося, готувався кинутися вперед, аби перехопити арбалетний болт власним тілом. Він би не встиг, і ми обоє це чудово розуміли – та Лука однаково спробував би. 

– Думаю, нам доведеться тимчасово знешкодити сієру Ріно. Вона може неабияк зашкодити усій справі. 

Мій розум, до того зосереджений лише на Вірені як загрозі, раптом загострився. Знешкодити. Ось це вже ні.

Я різко повернула голову до Дафнії – і я, та частина мене, що контролювала зараз тіло, дуже уважно стежила за тим, аби не опускати погляд й навіть випадково не подивитися на Тео – на маленького, переляканого Тео, що спиною втискався у сукню Дафнії. 

Я підступила на крок до принцеси, примружуючи очі – ще не до кінця знаючи, що саме я зроблю з нею.

– Не смій, – раптом сказав Лука так чітко і гостро, що я аж завмерла. Та цей голос звертався зовсім не до мене – принц перевів погляд на сестру. – Не смій шкодити Солії. 

Принцеса якусь мить лише недовірливо дивилася на брата, а тоді потерла пальцями перенісся. 

– Справді, Луціано? Будеш захищати її – після того, як вона викрала тебе та ледь не привезла проти волі на коронацію? Після того як віддала дітей – яких, видавалося, вважає своїми – у руки Рівері? 

В грудях мені заболіло – так сильно, так пронизливо, що цей біль на мить оглушив. І водночас… водночас він дозволив мені, тій справжній, ще непідкореній частині мене, що ховалася на околицях свідомості, на кілька митей пробитися на поверхню. 

Я лише й встигла, що випустити кинджал. Іншу руку я простягнула вперед, до Тео – а тоді контроль знову зник. Я застигла серед дороги, як маріонетка, ниточки якій раптом обрізали – розгублена і бездієва. Ніхто й не помітив, що на мить чари зникли.

– Ти й сама розумієш, чому вона так вчинила! Від Соло… Солії батьковими чарами за милю віє, – виплюнув він, виправившись лише останньої миті. 

Дафнія, видавалося, не помітила цієї похибки, натомість лише підтиснула губи. 

– Тоді ти сам розумієш, чому діяти потрібно швидко. Вона не зупиниться, доки не виконає наказу. А якщо не виконає – закляття батька зведе її з розуму. Ти сам чудово розумієш, що це означає, Луко. 

Погляд Дафнії змінився – тепер у ньому справді відчувався жаль. Ось тільки спрямований він був зовсім не на мене, а на її брата. На мене принцеса й взагалі не дивилася. 

Я билася всередині невидимих пут – і щоразу, як я це робила, вони ставали, видавалося, тільки сильнішими. Неможливо. Це просто неможливо – скинути королівські чари. 

Тим часом у голові тієї Солії, що зараз контролювала тіло, все чіткіше оформлювалася проста, неймовірно проста думка – її високість Дафнія збирається мене вбити. 

Не власними руками, звісно ж. Щось мені підказувало, що якщо принцесі й потрібно було колись виконати брудну роботу, вона завжди знаходила охочих зняти цей тягар з її плечей. Але я була надто небезпечна. І я справді не зупинюся ні перед чим, аби виконати закляття короля.