0

Я стою посеред галявини. На якій багато протоптаного снігу. І тут звідкись, здалеку я чую звук.

Який я ніколи не сплутаю. Наче ріжуть по живому. Я це чув занадто багато разів. Після цього я кліпнув і побачив кров на білосніжному снігові. Звідки якщо я був сам. Та й я не поранений. Ще раз кліпнув. Тепер тут до цих калюж крові домалювали червоні троянди. Це ж ніби зима тоді звідки вони тут.

Стою і дивлюсь на це і розумію як би це дивно не було але це так гарно.

Роззираючись я бачу ще одного чоловіка. Вирішивши піти до нього розпитати що тут відбувається я линув до нього.

Він теж пішов на зустріч, або так здавалось.

Прийшовши до ніби то незнайомого чоловіка який стояв по серед галявини як і я. Помітив що це було дзеркало. Дуже велике дзеркало. Доторкнувшись до якого воно мене ніби поглинуло. В відображені я побачив себе який взяв мене за руку і потягнув до себе. І я не пручався. Просто відпустив усе і пірнув з головою в це надиво велике дзеркало яке нагадувало більше чисту як сльоза воду.

І от. Зараз я знов в своєму ліжку. Весь спітнілий. Серце калатає як навіжене.

І тільки одна думка не дає мені спокою.

Що хотів сказати мені цей чоловік?

Знову прокинувся від кошмару. Як завжди все яскраво і не зрозуміло. Не можу заснути після нього ще раз, а вже почало світати.

Сьогодні мій останній бій... Після нього я планую усамітнитись і більше не брати участь в боях і війнах. Мене багато хто відмовляв не покидати цю справу але я вже не в змозі з цим справлятись. Зараз я готуюсь до цього бою, після якого зберу peчі і піду подалі від поселення. Буду жити один. Так буде краще для мене. Просто хочу спокою. На диво цієї зими немає снігу, можливо він мені наснився бо мені не вистачає цієї білосніжної краси. Для початку потрібно пережити бій. Мені подобаються мої обладунки завдяки ним я досі живий, як і сокирі... Aле після цього бою я їх залишу. Залишу і буду неозброєним та й не захищеним. Хоча для чого мені захист якщо я буду там де мене не знайдуть.

Не знаю навіть піти в скелясті гори чи у ліс... Хоча я можу кочувати... Але напевно все-таки оберу скелі, я давно їх вподобав. Через декілька годин ми будемо в бою... Він останній для мене, досі не можу повірити в те що прийняв це рішення. Мене багато моїх побратимів не розуміють, це й не дивно їм це «подобається». Не можу припинити думати про кількість життів які я забрав. Після другого бою я збився з ліку. Очі... Очі в яких читається багато чого... Найчастіше страх смерті, страх того що все це може закінчитись... Але і рішучість можна побачити в таких моментах, цим мужам точно було заради чого жити... От зараз посеред битви багато рішучих очей, але і очей повних страху теж не мало, як цей молодик, це напевно його перша битва... Такий молодий, шкода що він не доживе до свого первістка. Хоч він і боявся так що піджилки тряслись маю віддати йому належне, він був сильним. Але не він перший такий, і не останній... Наступні двоє були рішучі хоч це їм і не допомогло... Потім діти, які ледве тримали зброю. Бідні діти, шкода що їм доведеться мати таку долю. Як же добре, що після цієї битви буду мати спокій... Те, що я не буду більш брати участь в битвах і війнах, одна тільки думка про це приносить мені радість...

Ще один рішучий... Наступний був сильним ще й зброєю добре володів, сподіваюсь він передав ці знання комусь... Ох, цей запах... Найненависніший для мене, навіть компост краще тхне ніж це... Мокра від крові земля. Сьогодні останній день коли я чую цей запах, але пам’ять точне не зітре його як би цього не хотілось...

Останній... Не до кінця розумію що в його очах, суміш рішучості і страху, і ще чогось. Навіть не знаю, але його точно хтось жде, я впевнений в цьому. Шкода що все-таки не дочекаються... Цікаво чи мої вороги звертають увагу на всі ці деталі. На те що в моїх очах.

Ось і все... Я весь в крові, буквально. В останнє я в людській крові. В останнє... На полі бою залишилось багато гарної амуніції і зброї. Добре що мені нічого з цього не потрібно більш забирати.

Ми полишаємо поле битви... Нарешті, що ж це кінець. Кінець. Це таке полегшення розуміти що це кінець. Через декілька днів буду йти в скелясті гори, які мені так подобаються. Стільки потрібно зібрати з собою, хоч я і вже готовий йти... але треба зібратись. Буду йти в ті гори які близькі до поселення, щоб в разі чого міг щось обміняти...

Вже тиждень як я живу в цих горах, не дуже високо. Тут відлуння таке наче до поселення дійде звук... Найкраще що я помітив в цих місцинах – це те, що тут ти не думаєш про те, що було колись, коли перед тобою такий пейзаж. Величних, сильних скелястих гір, єдине про що ти можеш думати так це про те, що ти хочеш стати з ними одним цілим. В цих горах холодно, треба піти і обміняти щось на теплий одяг. Вполюю щось. Одна стріла, друга, третя... Кріль, залишу його для себе. Кабан, витратив на тебе дві стріли. Що ж, тебе й обміняю. Обережно спускаюсь з гори з кабаном, ніколи б не подумав, що це колись станеться насправді.

В поселені мені дали теплого одягу за цього кабана й рибу з сіллю. Треба висушити її. Розвішуючи рибу я розумію, що не відчуваю минулого тиску через який в мене кошмари й не тільки. Кошмари досі є але не такі як колись, довше сплю що для мене дивно... Але мені подобається. Сподіваюсь що з кожним днем мені буде краще. І так дні проходили, деколи я йшов до поселення для обміну необхідних для мене речей. Стільки часу пройшло і це поселення вступило в бій з іншим і тепер вони змушені підпорядковуватись першому поселенню.

Через що я бачив багато нових облич. Одне з них було мені знайоме, хоч я і невпевнений в цьому... Та й цей молодик на мене дивно дивився, з ним ще й якась красива жінка стояла. Вперше бачу їх, але точне не востаннє. Непевно були чутки про те, що я тепер живу в горах, і про причину напевне теж говорили...

Фух... Я вже рік живу в цих горах і ні дня про це не шкодував. Кошмарів майже немає, а напади паніки тільки один раз на тиждень. Не думаю що після мого життя в мене це все припиниться хоч колись, але те що є зараз це вже перемога.