Шлях до раю

Шлях до раю

Якось, холодною і сірою весною,

Забрала смерть життя людини за собою.

Лишилось після жінки, тої, дітки.

Син і дочка. Обидва однолітки.

Хоч дітлахам було всього п’ять років,

Не чують більше рідних маминих кроків.

Вже розуміють діти, що на світі,

Не зможуть рідну матінку зустріти.

Татусь зостався з ними вірним другом.

Багато в нього справ, що голова йде кругом.

Робота, дитсадок, приготувати їсти.

За цілий день він може не присісти.

Десь через рік, татусь уже втомився.

Щоб легше було, швидко оженився.

Привів додому жінку із дитям:

«Вона ж бо, буде помагати нам».

Брат і сестра здивовано раділи.

Та через час куди і радість діли.

Та жінка не турбується ні разу,

Лише тамує на дітей образу.

Неначе винуваті тії діти,

Що залишилися на цьому світі жити.

Марина, так зовуть нову дружину,

Піклується і любить ріднесеньку дитину.

Брат і сестра, Олег з Іринкою, в садочку,

Почули неймовірну й добру казочку.

Історію ту, друг їм розповів,

Поки всі діти спали. А він шепотів.

У казці тій говориться напевно,

Що люди не вмирають, так даремно.

Померлі люди із усього світу,

В країну потрапляють, туди, де завжди літо.

В тім краю, люди добрі і щасливі.

Усміхнені завжди. Привітні й милі.

Образ і зла немає в тій землі.

Живуть померлі там, неначебто живі.

Послухали малі ту розповідь чудову,

Розмріялись вони про землю ту казкову.

Матуся там живе, у краї теплім.

Таким чудовім, і таким далекім.

****

Вдома, з’ївши яєчню із перцем,

Олег з Іринкою взяли по цукерці.

Та Марина розгнівалась сильно,

Червоніла й кричала невпинно:

– Солодощі псують зуби!

Лікувати вас не буду!

Нам і так ледь вистачає!

Грошей в батька геть немає!

– Тоді нащо, ви, Марино,

До перукаря ходили?

Довгі кігті, як у відьми,

Вам зробити необхідно?

– Чуєш, що твій синочок говорить?-

Батька так нова хазяйка морить. –

Хай малий закриє рота!

Пелька як у бегемота!

Кожен день сварилась та жінка.

Це не дім, а вже радше клітка.

І дітлахи, Олег з Іринкою все літо,

Воліли більш на вулиці сидіти.

Все літо, діти згадували казку,

Матусі рідної тепло і ласку.

Все думали вони, ну як дібратись,

До дивних тих земель, можливо їм дістатись?

Зелене, парке літо пролетіло

Уже і осінь золотава їх зустріла.

Та вдома, змін не варто і чекати.

Малі не знають вже куди й тікати.

Коли останній лист упав з тополі,

Малі, разом грали у власному дворі.

Лежали у листі, і гарно сміялись

У чорній багнюці удвох копирсались.

Додому вернулись. Шуткують, регочуть.

Уже й спраглі дуже, і їстоньки хочуть.

Марина, побачивши бруд у вітальні,

Кричала як тренер в спортивнім змаганні.

– Невігласи, свині! Ви – дурні пихаті!

Ну як же так можна забруднити хату?

Ану, геть із дому, малі невдалюки,

Одне зло від вас, ви – злющі гадюки!