Шлях до дому

Шлях до дому

Яке злісне глузування долі - його звали Георгієм! І при всьому цьому він був драконом, так вже вийшло. Це, напевно, теж іронія долі, адже народився він у звичайній людській родині,  в тихому українському місті Миколаєві, та ніхто з родичів (навіть в недалекому минулому) подібною аномалією не відрізнявся. Та що там, його батьки до цього часу не знають про те, що їхній син - дракон! Ніхто про це не знає, тому що в житті все трохи інакше, ніж в казках та легендах про драконів.

Ну, ви, напевно, вже нафантазували собі отаке триголове та вогнедишне чудовисько: завбільшки з багатоповерховий будинок, сталеві крила та луска - в спалахах вогню згарищ і, звичайно, купи золота та дорогоцінних каменів, що потоптані жахливими кігтистими лапами. І ще гори мертвих незайманих дівчат, куди ж без специфіки жанру? Ні в якому разі!

Георгій на вигляд був звичайною людиною. Зазвичай. Але інколи…

Так, саме так: іноді, дуже рідко, він перетворювався на дракона. Цілком вогнедишного, з крилами, але при цьому - з однією головою і без будь-яких надмірностей (у вигляді незайманих дівчат та золота з коштовностями). Та й розміром в трансформованому стані він не перевищував звичайний спортивний літак...

Деякі дивні речі за ним, звичайно, спостерігалися з самого народження, але не такою ж мірою!

...немовля з'явилося на світ занадто великим. І ні за що не бажало кричати, як це властиво всім  новонародженим істотам, що приходять у цей світ. Він безтурботно блимав цілком осмисленими очима на бригаду акушерів та педіатрів... та мовчав! Та ще й чудово себе почував при цьому! А погляд був несподівано проникливим, чіпким, і ще дуже важким. Лікарю - акушерові було дуже ніяково, незатишно якось, не було ще в його практиці таких немовлят, з поглядом змії! Молодий та недосвідчений педіатр взагалі не став надавати цій обставині особливого значення: живий новонароджений - і добре, вітальні показники в нормі – чудово! Мовчить? Мабуть, тримає свою думку при собі та висловиться пізніше.

..Хлопчик почав розмовляти запізно та зі значним небажанням? Буває, матуся, адже каже декілька слів - і, слава Богові! Почекаємо. Діти різні бувають...

Ну, а далі все пішло - поїхало, як у людей заведено: дитячий садок, школа, інститут кораблебудування. Нічого особливого. Характер, щоправда, дуже замкнутий. Все в собі, все в собі, і до товаришів він був завжди байдужим. Якщо чесно, то до всіх він був байдужим, чудово почуваючись на самоті, роблячи виняток лише для родини. Напевно, для пристойності. Щоправда, іноді він пожвавлювався і навіть шукав суспільства однолітків, легко перетворюючись у лідера. Він запалював колектив несподіваною, привабливою чарівністю та дивною харизмою магнетичної властивості. Очі його при цьому виблискували та переливалися різними кольорами, як нібито. Награвшись, улюбленець натовпу різко обривав чари раптової колективної мани та знову занурювався в себе.

Дуже влучно припало формулювання теми шкільного твору: «образ зайвої людини». Припало до двору та залишилося з Георгієм жити - поживати в його дорослому і вусатому - бородатому житті. Саме зайвою людиною Георгій відчував та усвідомлював себе (а зовсім не Печоріна з групою товаришів!). Підстава? Та сама самотність, яка з народження відділяла його від інших людей, як поліетиленовий пакет - курку на полиці крамниці. Він просто не міг інакше! Хотів би, але не міг. Люди притягували його, але вони не дотримувались елементарних правил пристойності його внутрішнього світу, змушуючи відгороджуватися. І адже, що цікаво: навколишні теж інстинктивно відчували якусь дивність особистості Георгія та намагалися обходити його десятою дорогою, не заходячи, по можливості, ні в які взаємини. Винятки становили тільки відчайдушно - полярні форми людської нав'язливості - від розкутого та підкресленого нахабства та панібратства, до невмотивованої агресії. І те, і інше було неприйнятним.

Так, були й ще дивацтва: Георгія лякалися всі навколишні собаки. Усі, без винятку. Попри розмір, породу та характер, собаки перетворювалися в його присутності в істот, що верещали від панічного жаху та трусилися дрібним тремтінням. А ось крокодили у зоопарку йому чітко симпатизували! Байдужі зазвичай до всіх і до всього, великі рептилії оживали при його появі, відкидали удавані лінощі, що роблять їх схожими на дерев'яні колоди, та уважно дивилися немигтючим поглядом, встановлюючи уявний контакт. Якось у дитинстві, Георгій скористався недбалістю працівника зоопарку та заліз через відчинені двері до службового приміщення, а звідти - навпростець  до вольєра з крокодилами. І що? А нічого. Нічого поганого з ним не сталося. Рептилії оточили його, але ніхто з них не виявив агресії, чого не можна було казати про працівників зоопарку. Як же, дитина у клітці! Буча збилася відмінна: з криками, галасом та надзвичайними заходами - у вигляді поливання водою з пожежних шлангів, як ніби рептилій можна було налякати водою! Георгій безперешкодно вийшов з вольєра сам, щоб не наражати на новопридбаних друзів неприємностей. З того часу він часто приходив у зоопарк та довго стояв перед крокодиловим вольєром. Подумки спілкувався, без жодних слів - на хвилі відчуттів.

А ще його чомусь-то боялися дівчини, хоча, ніякого приводу для цього він не давав. У зв'язку з цим відносини з чарівною половиною стабільно не складалися. Адже йому вже стукнуло сорок років! Хоча, сказати, що Георгій був обділений жіночою увагою, теж було не можна. Але ось власне ті жінки, що виявляли до нього стійкий інтерес, викликали інстинктивний жах у нього самого!Проглядала крізь них якась небезпека, немов безжальний хижак причаївся за декорацією гарної жіночої зовнішності.

Все це наводило на тяжкі роздуми, яким зараз і віддавався наш герой на самоті, на набережній Флотського бульвару. Споглядання поточної води діяло на нього, як перевантаження - на комп'ютер. Краще цього було тільки споглядання відкритого вогню.