Шосте березня

Шостий день весни почався для мене в шість ранку. Прийняла душ і, чекаючи поки моє волосся висохне, взялася варити сніданок для Марини. Приготувавши усе і розклавши в контейнери, взялась перебирати свій убогий гардероб. Викинувши речі з, так і не розпакованої за ці дні, валізи, зрозуміла, що нічого слушного не має.

- Привіт, надіюсь не розбудила? – запитала я у Марини, коли та взяла слухавку.

- Ні, ще у шість прокинулась. Медсестра крапельницю ставила, - сонно відповіла подруга. – Навіть тут не дають виспатись.

- Я до тебе з проханням.

- Для тебе все, що в моїх силах, сестричко!

- Можна у тебе в гардеробі поритись. Мені щось на кшталт вечірньої сукні потрібно. – Ми з Маринкою були однакової статури.

- Ого, я чогось не знаю? – зацікавлено запитала подруга.

-  Усе взнаєш, після дев’ятої буду у тебе. Так, що можна.

- Звісно ж можна.

Я вдягла сукню-футляр з рукавом три четвертих. Темно-синя з довжиною до колін сиділа на мені гарно. А якщо вважати, що за останні дні я сильно схудла, то сиділа просто ідеально. Зробила легкий макіяж і зачіску.

Телефон задзвонив, коли я уже взувала туфлі.

- Привіт! Я уже під під’їздом. До тебе піднятись? – голос Богдана звучав весело.

- Привіт! Ні, я уже виходжу. Дай мені п’ять хвилин.

Уже біля дверей я згадала, що не заглянула у свою шкатулку. За ці весняні дні «ромашка» стала для мене дорогоцінною річчю, і я, навіть, почала вірити в чудо.

Відкривши передостанню пелюстку, дістала записку з написом: «Скажи правду».

Богдан зустрів мене на спортивній машині чорного кольору з червоним драконом, що вивергав полум’я.

- Ти чудова, - промовив чоловік, щиро захоплюючись моїм зовнішнім виглядом.

- Дякую, - зашарілась.  Богдан допоміг сісти в машину і ми поїхали на великій швидкості.

Коли ми приїхали до подруги, у неї аж щелепа відвисла.

- Вав! Ти просто шикарна!- підскочила вона на ліжку.

- Тихше! - засміялась я. – Дякую за сукню.

Марина не відчепилась, поки не розповіла куди ж я так зібралась (можливо це і є виконати завдання).  А коли дізналась правду, то сіяла і постійно мені підморгувала.

- Усе, будемо їхати, - підганяв мене Богдан, - нам ще подарунки купувати.

- Побачимось завтра, - поцілувала подругу. – Приїду уже після обід, заберу тебе додому.

Ходити по магазинах з Богданом було дивно і цікаво. Він вирішив поновити батькам обручки (багаті можуть собі це дозволити). Я ж довго нічого не могла підібрати. Під кінець нашого шопінгу, купила велику картину з дельфінами у масивній дерев’яній рамі. Макс сказав, що дельфіни – це велике захоплення його мами.

Під’їжджаючи до будинку його батьків, я почала дуже хвилюватись.

- Усе добре, - Богдан узяв мене за руку. – Не хвилюйся.

Його мама нас зустріла привітно. Мініатюрна, усміхнена жіночка, навіть не скажеш, що їй уже за п’ятдесят.

- Мамо, знайомся це Віталіна. Ліно, це моя мама Вікторія Олександрівна.

- Приємно познайомитись, Віталіно! – усміхнулась жінка, протягуючи мені руку.

- Можна просто «Ліна». Мені теж дуже приємно!

- Мам, а де батько! – втрутився в розмову Богдан.

- Ти ж знаєш, як завжди запізнюється. Увесь в.роботі. Прошу дітки у вітальню, - Вікторія Олександрівна узяла мене під руку і повела в інші кімнати.

- Я так рада, що у мого сина з’явилась така чудова дівчина, - щебетала жінка.

«Скажи правду»

- Ми не зустрічаємось, ми – друзі, - Богдан сам сказав, що ми підемо як друзі, але я уяви не мала, що він сказав про мене батькам. На мою відповідь жінка лаконічно промовчала, хоча я встигла побачити на її обличчі хитру посмішку.

Розмова йшла легко і не вимушено. Мати Богдана дуже приємна жінка.

- Вибачте, я запізнився на власну річницю, - з порогу почувся басистий голос.

- Головне, що тридцять років назад на весілля не спізнився, - жінка засміялась і, наче юна дівчина, кинулась на шию огрядному, злегка лисуватому чоловікові.

Коли ж я його побачила, то остовпіла. Та швидко взяла себе в руки та натягла ввічливу посмішку на обличчя.

- Вітаю, мої любі! – промовив Бодя, вручаючи коробочку з обручками.

- Прийміть і мої вітання! – вручила їм картину і квіти. (Добре, що Богдан сам приніс подарунки, бо мені б було незручно носитись з великою картиною).

- Батьку, це моя подруга - Віталіна. А це мій батько – Юрій Борисович.

Ми обмінялись люб’язностями й сіли за стіл. Як виявилось, ніяких гостей, крім нас, не буди. Вирішили посидіти по сімейному. Я намагалась не дивитись на Юрія Борисовича, але він, навпаки, не зводив з мене очей.

- Юна леді, - звернувся він до мене, - чи могли ми раніше зустрічатись? Адже ваше обличчя мені дуже знайоме.

«Скажи правду»

- Я працювала у фінансовому відділі вашого головного офісу.

Так, переді мною був власник нашої фірми – Навальський Юрій Борисович.

- А чому працювала? - все ніяк не міг мене згадати. – Не сподобалось?

«Скажи правду»

- Мене звільнили. На мене повісили одну, не дуже правомірну операцію, - чесно відповіла.

Він довго дивився на мене, згадуючи ситуацію. Зрозумів. Я побачила це по його обличчю. Тепер очі ховав уже він.

- Я з цим розберусь.

Ми продовжили трапезу, але розмова вже не клеїлась.

- Я прошу вибачення, - порушила я тишу, - своєю розповіддю я зіпсувала ваше свято. Не прийміть це за образу, але мені краще піти.

- Ні, дорогенька, що ти таке кажеш! – вигукнула Вікторія Олександрівна.

- Мамо, ми ще раз вас вітаємо! Ми, дійсно, уже поїдемо. У мене справ назбиралось, - я знала, що Богдан це сказав, щоб підтримати мене. Я безмежно була вдячна йому за це.

- Зачекайте, - забасив старший Навальський, - Віталіно, можна з тобою переговорити стосовно роботи, віч-на-віч.

Я подивилась на Бодю, він схвально кивнув.

- Гаразд, - погодилась я.